Я сидів і мовчки дивився на Кремера. Є багато причин мовчати, але головна полягає в тому, що людині просто нічого сказати.
– Отже, виходить, що Елтхауза вбили ті троє, – провадив далі Кремер. – Але чого вони приходили до нього – щоб убити? Звичайно, ні. Тут можливі кілька версій. Найвірогідніше, на мою думку, така: вони подзвонили до нього по телефону, Елтхауз трубки не взяв, і вони вирішили, що його немає вдома. Тоді вони приїхали на квартиру, подзвонили в двері, але господар знов не відповів. І вони самі відімкнули двері і ввійшли зробити таємний обшук. Елтхауз схопився за револьвер, але один із тих трьох вистрілив перший. У Вашінгтоні їх там добре вчать цього діла. Потім вони взяли те, по що прийшли, і вшилися, а кулю прихопили з собою – адже вона була з їхнього револьвера.
Я слухав. Зроду я ще не слухав так уважно. Потім спитав:
– Він мав револьвер?
– Так. «Сміт і Вессоп», калібру 0,38. Елтхауз мав дозвіл. Але в квартирі револьвера не знайдено, фебеерівці забрали його з собою – бозна тільки навіщо. В шухляді лежала лише майже повна коробка патронів.
Я мовчки дивився на Кремера й нарешті озвався:
– Отже, ви таки розкрили цю справу. Вітаю вас!
– Посмієтесь на шибениці, Гудвіне! Вам розказати, як це виглядає?
– Не треба. Але хто їх усе ж таки бачив?
Кремер похитав головою.
– Я скажу вам усе, що завгодно, тільки не це. Та й нічим вам той чоловік не допоможе. Він бачив, як ті троє вийшли з будинку, сіли в, машину й поїхали. Він також записав номер машини. Ось що і звідки ми знаємо. Але в нас зв’язані руки. Навіть коли ми тих трьох назвемо, що де нам дасть? Я знаю десятки вбивць і можу назвати їхні імена, та що з того, коли я не маю змоги довести їхньої вини?! Але цього разу, коли йдеться про ту кляту зграю, я ладен віддати свою річну платню, аби лиш піймати їх на гачок і посадити. Бо це не їхнє місто, а моє. Наше. Поліції Нью-Йорка. А ми, з їхньої ласки, вже кілька років змушені тільки стояти осторонь та скреготати зубами. А тепер, сто чортів, вони вже вдираються в домівки громадян у моєму районі, вбивають людей і сміються наді мною!
– Сміються? Невже таки сміються?
– Авжеж. Я поїхав на Шістдесят дев’яту вулицю і розмовляв з Реггом. Я сказав: ви, певна річ, знали про те, що Елтхауз збирає матеріали для статті, і за ним, мабуть, стежили й того вечора, коли сталося вбивство. Коли так, кажу, то я буду вельми вдячний за допомогу. А Регг мені й відповідає: він, мовляв, залюбки допоміг би, якби його спромога, тільки ж у них, бачте, надто багато важливіших справ, щоб морочити собі голову ще й убивством якогось нікчемного писаки. Я, звісно, йому не сказав, що тих трьох бачили. Він би просто зареготав мені в очі!
Жовна в Кремера напружено працювали.
– Звичайно, все це обговорювалося в комісара поліції. І не раз. Але руки в мене зв’язані. Ох, з яким задоволенням ми притисли б до стіни ту ватагу вбивць! Але з чим ми підемо в суд і чого доб’ємось? Отож ми вирішили цю справу закрити. А я собі сказав: «Я не тільки напишу комісарові рапорт про Вулфа та про вас, а й побачуся з вами і побалакаю». Не думаю, що у вас заберуть ліцензії. Але про те, що ми з вами зустрічались, я йому не скажу.
Кремер устав і взяв з ліжка своє пальто й капелюх.
– Можете спокійно допивати молоко. Сподіваюся, місіс Бранер не викинула грошей на вітер. – Він простяг мені руку. – Що ж, щасливого вам нового року!
– Вам теж. – Я підвівся й потис йому руку. – А той чоловік їх упізнає, якщо буде треба?
– Боронь боже, Гудвіне! Один проти трьох?
– Я розумію. Та хоч би для того, щоб збити декому пиху, він зможе їх упізнати?
– Можливо. Сам він каже, що зможе. Ну, ось я й розповів вам усе, що знаю. Не приходьте до мене і не дзвоніть. Дайте мені кілька хвилин, щоб я міг піти звідси. – У дверях він обернувся і додав: – Вітайте від мене Вул фа! – І пішов.
Я навстоячки допив молоко.