– Тепер виколупуй мене звідси ломом, сто чортів!
Том засміявся.
Я ледве вивільнив голову й плечі, схопився за спинку сидіння, якось сів і надів капелюх. Ми стояли на розі Двадцять Третьої вулиці й Дев’ятої авеню.
– Ти певен? – спитав я.
– Цілком. На всі сто процентів.
– Чудово. Тільки іншим разом бери санітарну машину. На підлозі знайдеш у кутку шматок мого вуха. Візьмеш на згадку про мене.
Я вийшов з машини. Том запитав, чи потрібен буде сьогодні мені ще, а я відповів, що ні й що я віддячу йому пізніше, і він поїхав.
«Вестсайд-отель» гадючником не був, хоч багато хто називав його саме так. Очевидно, він мав погану славу, бо його фасад і вестибюль не бачили ремонту вже кілька років. Ввійшовши до готелю і ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, зокрема й на лисого коридорного, я ступив до ліфта і натис кнопку. Коли ліфт зупинивсь, я прочитав на ближніх дверях номер кімнати і зауважив, що моя рука мимоволі ковзнула під піджак і торкнулась пістолета. Я всміхнувся. Якщо мене жде Дж. Едгар Гувер, йому, певно, доведеться шануватися, а то дістане кулю.
Кімната номер двісті чотирнадцять містилася посередині коридора, ліворуч, і була замкнена. Мій годинник показував одинадцяту годину тридцять три хвилини. Я постукав. Почулися кроки, двері відчинились, і я від подиву аж очі витріщив. Переді мною було червоне кругле обличчя і дебела постать інспектора Кремера з відділу вбивств поліції південної частини міста!
– Ви досить пунктуальні, – буркнув він. – Заходьте.
Кремер відійшов убік, і я переступив поріг.
У мене такий натренований зір, що, не отямившись іще від подиву, я вже машинально окинув поглядом кімнату: двоспальне ліжко, комод із дзеркалом, двоє крісел, стіл із бюваром, який давно пора замінити, відчинені двері до ванної. Та ледве встиг покласти пальто й капелюх на ліжко, як знову вражено застиг: одне з крісел без билець було підсунуте до столу, а. на столі лежав… пакет молока і стояла склянка! Боже мій, таж Кремер купив це молоко для мене! Я не ображусь, якщо ви не повірите мені. Я й сам не повірив своїм очам, але це було так.
Кремер підійшов до другого крісла – того, що з бильцями, – сів і запитав:
– Ви прийшли без «хвоста»?
– Звичайно. Вказівки я виконую завжди!
– Сідайте.
Я сів у крісло біля столу. Кремер не спускав з мене своїх сірих очей.
– Вулфів телефон прослуховується?
Я звів на нього очі, і наші погляди зустрілися.
– Слухайте, Кремере, – сказав я, – ви самі збіса добре це знаєте. Якби мені сказали назвати сотню людей, які могли б мене тут чекати, вас би серед них я не згадав. Це для мене молоко?
– Для вас.
– Тоді ви з глузду з’їхали. Ви не той інспектор Кремер, якого я добре знаю, і тепер я не уявляю, що мені робити. Чого це вас так цікавить, чи прослуховується наш телефон?