– Його послугами ми скористаємося, певно, тільки один раз. Полиште це на мене. По суті, місіс Бранер, тепер ви стоятимете від усього цього осторонь. Ми працюватимемо на вас, а не проти вас чи разом з вами. Може, нам навіть узагалі не треба буде бачитися з вами. Все, про що ми умовились, – тільки про всяк випадок. Але є таке, про що нам треба знати вже тепер. Ви сказали, нібито прийшли до містера Вулфа і дали йому чек на шестизначну суму тільки через те, що вас дратують. Звісно, ви жінка дуже багата, і все ж повірити вашим словам нелегко. Певно, є щось таке – це неважко припустити, – що стосується вас чи когось із вашої сім’ї, і вам не хотілося б, аби воно випливло на поверхню, і ви боїтеся, що ФБР це розкопає. Якщо так, ми повинні знати – не саму суть справи, а наскільки вона серйозна. Вони що, підкопуються?
Налетів порив вітру, місіс Бранер нахилила голову і згорбилась.
– Ні, – нарешті озвалась жінка, але вітер відніс її голос, і вона повторила гучніше: – Ні.
– Але від них можна, звичайно, сподіватися чого завгодно.
Місіс Бранер пильно подивилася на мене, але колючий вітер змусив її примружитись.
– Не варто говорити про це, містере Гудвін, – мовила вона. – Мабуть, у кожної сім’ї є свої… є щось своє. Я, звісно, не усвідомлювала всього ризику, коли розсилала ту книжку, однак розіслала, і не шкодую про це. Наскільки я знаю, вони ні до чого не докопуються. Поки що ні.
– І це все, що ви хочете сказати?
– Все.
– Гаразд. Якщо захочете розповісти більше, ви знаєте, що треба зробити. То що там скисло?
– Тарталетки.
– Хто занедужав?
– Фідо.
– Як звати того чоловіка?
– Вільям Коффі. «Черчілль-отель».
– Непогано. А тепер вам пора додому, у вас уже почервоніли вуха. Ми з вами, мабуть, іще побачимось, тільки сам бог знає коли.
Місіс Бранер торкнула мене за руку:
– Що ви збираєтесь робити?
– Придивлятися. Ходити. Вивідувати.
Вона хотіла була сказати ще щось, але, видно, передумала, повернулась і попростувала до будинку. Я зачекав, поки вона зникла у дверях, і рушив у західному напрямку. Йдучи вулицею, я не мав особливої потреби роззиратися навкруги, отож поглядав тільки на авто, що стояли край тротуару. Неподалік від Медісон-авеню я побачив машину з двома типами на передніх сидіннях. Я став. Вони, як їх і вчать у Вашінгтоні, вдали, ніби навіть не дивляться на мене. Я ступив кілька кроків назад, дістав записник і занотував номер машини. Коли вони діють відкрито, то чом би й мені не зробити так само? Ті двоє все ще не повертали в мій бік голів, і пішов далі.
Завертаючи на Медісон-авеню, я не завдав собі клопоту перевірити, чи йде за мною «хвіст», бо напередодні ввечері умовився по телефону-автомату з одним знайомим таксистом на ім’я Ел Голлер. Мій годинник показував одинадцяту годину тридцять п’ять хвилин, отож часу я мав удосталь і дорогою частенько спинявся позазирати у вітрини магазинів.
На розі Шістдесят п’ятої вулиці я зайшов до аптеки-закусочної, сів біля входу й замовив сандвіч із солониною та житнім хлібом і склянку молока. У Вулфа солонини з житнім хлібом ніколи не подають. Впоравшись із цим, я ще попросив шматок яблучного пирога й кави. О дванадцятій двадцять сім, допивши другу чашку кави, я повернувся на обертовому стільчику і став дивитись у вікно. О дванадцятій тридцять одна перед аптекою зупинилося коричнево-жовте таксі, і я рішуче – хоч і не так швидко, як хотілося, бо до дверей поперед мене саме йшла якась жінка, – рушив до виходу. Я випередив жінку, вийшов і сів у машину. Ел виставив знак «зайнято», почепив прапорець, і ми поїхали.
– Сподіваюся, не «фараони»? – спитав через плече Ел.