Тут до квіткарок підійшла дама з дівчинкою, щоб купити троянди.
— Кого посадили в клітку? — зацікавилася дама.
— Зброяра Просперо. Гвардійці взяли його в полон.
— Ну й слава богу! — сказала дама.
Дівчина запхикала.
— Чого ж ти плачеш, дурненька? — здивувалася дама. — Ти жалієш зброяра Просперо? Не треба його жаліти. Він хотів нам зла… Дивись, які гарні троянди…
Великі троянди, як лебеді, повільно плавали в мисках, наповнених гіркуватою водою і листям.
Ось тобі три троянди. А плакати нічого. Вони заколотники. Якщо їх не саджати в залізні клітки, вони заберуть наші будинки, плаття і наші троянди, а нас переріжуть.
У цей час повз них пробігав хлопчисько. Він смикнув спочатку даму за плащ, гаптований зірками, а потім дівчинку за її кіску.
— Дарма, графине! — крикнув хлопчисько. — Зброяр Просперо у клітці, а гімнаст Тібул на волі!
— От нахаба!
Дама тупнула ногою і впустила сумочку. Квіткарки дзвінко засміялися. Гладкий візник скористався метушнею і запросив даму сісти в екіпаж.
Дама й дівчинка поїхали.
— Почекай, стрибуне! — крикнула квіткарка хлопчиськові. — Йди-но сюди! Розказуй, що ти знаєш…
Два візники злізли з козел і, плутаючись у своїх капотах з п'ятьма пелеринками, підійшли до квіткарок.
«От батіг так батіг! Батожище!» — подумав хлопчисько, дивлячись на довгий батіг, яким помахував візник. Хлопчиськові дуже захотілося мати й собі такого батога, але це було неможливо з багатьох причин.
То що ти кажеш? — запитав візник басом. — Гімнаст Тібул на волі?
— Так говорять. Я був у порту…
— Хіба його не вбили гвардійці? — спитав Другий візник теж басом.
— Ні, татусю… Красуне, подаруй мені одну троянду!
— Підожди, дурнику! Ти краще розказуй…
— Еге. От, значить, так… Спершу всі думали, що його вбито. Потім шукали його серед мертвих і не знайшли…