Яка зворушлива простота! В уяві Рубашова обличчя сусіда набрало нового вигляду. Тепер йому ввижався молодий гвардійський офіцер, вродливий і дурний. Може, навіть з моноклем.
Рубашов відповів:
«ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».
Настала пауза. Сусід, напевно, шукав слів для саркастичної відповіді. І таки знайшов:
«БРАВО! ВОВКИ ШМАТУЮТЬ ОДИН ОДНОГО!»
Рубашов замовк. Забавка йому набридла, і він знову почав походжати по камері. Але офіцер із 402-ї уже впав у розмовний настрій. Він знову застукав:
«РУБАШОВ…»
Ого, це вже скидалося на фамільярність.
«Ну?» — відповів Рубашов.
Сусід, здавалося, вагався; тоді зі стіни полинуло довше речення:
«КОЛИ ВОСТАННЄ ВИ СПАЛИ З ЖІНКОЮ?»
Рубашов уже не сумнівався, що сусід за стіною носить монокля. Може, навіть вистукує зараз ним по стіні і його оголене око нервово сіпається. І все ж не почував до нього жодної огиди. Сусід принаймні не ховався зі своїми смаками і показував себе саме таким, яким був насправді. Та й, зрештою, це його запитання було доречнішим, ніж подальші монархічні маніфести. Рубашов трохи повагався і відповів:
«ТРИ ТИЖНІ ТОМУ».
«РОЗКАЖІТЬ МЕНІ ВСЕ ДОКЛАДНО».
Цього вже Рубашов не сподівався. Його стихійною реакцією було обірвати нитку розмови. Але враз пригадав, що сусід міг йому прислужитися у налагоджуванні зв’язку з камерою 400 й наступними камерами. Бо камера ліворуч, схоже, була порожньою і зв’язок із цього боку уривався.
Рубашов напружив пам’ять. Згадалася дореволюційна пісня, яку чув ще студентом у ресторані, де напівголі жінки у чорних панчохах танцювали канкан. Самодокірливо зітхнув і застукав обводом пенсне:
«ЇЇ СНІЖНО-БІЛІ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ БОКАЛИ ВІД ШАМПАНСЬКОГО…»
Сподівався, що це слушна лінія. І таки не помилився, бо сусід уже квапив його:
«ПРОДОВЖУЙТЕ! ХОЧУ ПОДРОБИЦЬ».
Рубашов уявляв собі, як офіцер нервово пощипує свої вусики, бо ж напевно мав невеличкі вусики, кінчиками догори. «А, кат його бери, нічого не вдієш. Він цінна ланка у ланцюгу зв’язків. До речі, про що царські офіцери говорили між собою на дозвіллі? Про жінок і коней». Рубашов потер пенсне об рукав і продовжував:
«СТЕГНА, ЯК У ДИКОЇ ЛОШИЦІ…»
Зупинився. Почувався вичерпаним. Хоч би яка була необхідність, не знав, що сказати далі. Та сусід був дуже вдоволений.