— Що ж, гаразд, — сказав він. — У таких справах не вельми второпаєш.
— Поспішайте, поспішайте, — квапив молодший. Його брутальність виглядала не вдаваною. «Нівроку собі виховали генерацію», — подумав Рубашов. Пригадалися плакати, на яких молодь незмінно зображалася з дружніми, усміхненими обличчями.
— Замість бавитись пістолетом, краще подайте мені халат, — мовив Рубашов до парубка.
Той почервонів, але не сказав нічого. Стояв непорушно. Старший енкаведист без слова метнувся, подав халат, і Рубашов знайшов рукав дуже легко.
— Цього разу принаймні рукав не вивернутий, — сказав він з усмішкою.
Ні енкаведисти, ні Василь нічого з цих слів не второпали, та й не силкувалися второпати. Мовчки стежили, як він повільно підвівся з ліжка і повагом зібрав свою одіж.
Дім після пронизливого викрику жінки залишався мовчазним, але відчувалося, що всі мешканці пробудилися і тепер, наполохані, ледве стримували свій віддих.
Хтось нагорі висмикнув в умивальнику чопик, і вода загурлила вниз по трубах.
Біля під’їзду стояло легкове авто — нова американська модель. Утрьох вони підійшли до нього, і водій увімкнув ліхтарі. Вулиця спала чи вдавала, що спить. Вони сіли в авто, спочатку молодший, тоді Рубашов, і останнім — старший енкаведист. Шофер, який також був в однострої, завів мотор. За рогом асфальтова кладка увірвалася, хоч вони перебували у центрі міста. Довкруги височіли модерні будівлі, але самі дороги скидалися на замерзлі степові шляхи. Колеса провалювались у засніжені вибоїни, і авто посувалося зі швидкістю пішохода. Воно провалювалося, стогнало й скрипіло, як селянський віз.
— Їдь швидше, — невдоволено буркнув молодший. Мабуть, сказав це, щоб обірвати тишу в авто, якої сам боявся.
Шофер, не повертаючи голови, здвигнув раменами. Коли Рубашов залазив до авто, водій подивився на нього байдужим і неприхильним поглядом. Одного разу, коли з Рубашовим стався нещасливий випадок, шофер «швидкої допомоги» подивився на нього так само. Дрібниця, а чомусь пригадалося.
Повільна, стрибкоподібна їзда вулицями з хитким світлом передніх фар перетворювалася на тортури.
— Ще далеко?.. — спитав Рубашов, не дивлячись на своїх компаньйонів.
Він ледве не сказав: «Чи ще далеко до шпиталю?»
— Добрих півгодини, — відповів старший.
Рубашов дістав цигарки, взяв одну і запропонував решту сусідам. Молодший категорично відмовився. Старший узяв дві, одну для себе, другу для шофера. Той, керуючи однією рукою, подав вогонь, і Рубашов полегшено затягнувся димом. Але полегкість відразу заступилася гнівом, що хвилею накотив на Рубашова. «Саме час для сентиментів», — подумав він. Проте не міг встояти перед спокусою говорити, створюючи в кабіні атмосферу людського тепла.
— Шкода авто, — озвався він. — Закордонні машини коштують чимало золота, але на наших дорогах не витримують і півроку.
— Маєте рацію. Наші дороги нікудишні, — погодився старший.
З його тону Рубашов відчув, що той розуміє його безпомічність. Ця крихта співчуття чомусь підбадьорила Рубашова. Почувався як пес, якому кинуто кістку. І все ж вирішив більше не говорити. Та несподівано молодий енкаведист сердито спитав:
— А хіба в капіталістичних країнах дороги кращі?
Рубашов ледь усміхнувся.
— А ви були хоч раз за кордоном? — спитав.