Над Галичом стояла зима. Свіжа, черства, брилянтова, пухкими снігами богата. З півночі, від твердинь Погорини та від пущ литовських задули морозні вітри й позамітали гладко широку тафлю замерзлого Дністра.
А Галич ладився до великого торжества, до весілля одинокого сина князя Володимирка,— престолонаслідника Ярослава. З околиць Надвірної гнали до столиці цілі стада тучних волів й отари овець, шляхом тухлянським везли з Угорщини великі маси вин, від Перемишля везли рядами саний солодощі, від Пліснеська питні меди, від Берладі рибу дунайську й чорноморську. З боярських садиб звозили тучних вепрів та молодих ягнят і телят, незлічиме число дробу, величезну скількість збіжа, меду, мяса, масла, сира і яєць. Довго тонуло все те в складах і будинках біля княжого замку, але вкінці й там не стало місця. Звожені річи стали приміщувати по княжих дворищах в околицях Галича а потому й у забудованнях бояр. Чужі купецькі гільдії та ремісничі цехи привозили на замок у кованих скринях свої дорогоцінні дарунки, а чужі гості з Угорщини й Чехії, з країни Варягів і Венеції, з земель Византії та з країн германських задивували всіх своїми щедрими чолобитнями.
На тиждень перед сподіваним приїздом суздальської княжни ула-джено ще великі лови в Карпатах, відки привезено множество рогатих оленів і иншої дичини.
Вкінці прийшов очікуваний день, і цілий Галич виляг далеко за Дністер на зустріч будучій княгині, судженій Ярослава, котру вже від Володимира Волинського супроводжала боярська дружина. Великий почот суздальської княжни доїздив до Галича серед чудової зимової днини зі співом і музикою.
На самім переді їхав відділ надворної сторожі Володимирка на конях, покритих скірами з пар дів. За ним їхала під проводом пятьох братів Ольги суздальська дружина в соболевих футрах, опісля достойники обох дворів, оружничі й скарбники, мечники й тіуни, по-стельниці й чашники, конюші й сідельники, ловчі й сокільники, печатники й стольники й усякі «путні бояри» та найстарщі воєводи й полководці обох держав, за ними довга низка саний жіночого двора будучої княгині Галича, а в середині вона сама в санях, запряжених у вісім білих як сніг коний, одіж її була вся біла і як кристал мінлива; шуба її була з дорогих срібних лисів сибірських; і личко мала княжна біле, злегка зарумяніле від вітру. Виглядала трохи на старшу від свого судженого. Поруч неї їхав на білім як сніг кони, арабського лову й галицького хову, молодий Ярослав Володимиркович, опертий в золоті стремена, в синій як небо киреї, грубо золотом шитій, жемчугами блискучій; золоті поводи держав у руці, і кінь його мав золоті підкови. За саньми княжни їхав довгий ряд жіночої служби в дивних уборах. Похід замикала галицька дружина та відділ орди Половців під проводом двох княжат куманських, що від самого Суздаля супровожали молоду внучку могутнього хана. За ними йшов величезний здвйг народу. Вкінці тягнувся довгий ряд возів, пильнованих Суздальцями, а навантажених усяким добром.
На березі Дністра під замком привитав будучу невістку сам князь Володимирко, окружений князями,, боярами, духовенством і військом з византійським посольством, у якім був син самого цісаря Мануїла і дві византійські княжни з роду Комненів, в закритих, шовкових лєктиках. Весь Галич з запертим віддихом дивився на ту невидану картину, що своїм блеском і пишнотою виглядала як мрія.
Забили дзвони з усіх галицьких церков, заграла музика,, заспівала дружина. І весь похід піднявся на замкові тераси — серед неописаної радости й гомону столиці. Скрізь лунали старі весільні пісні. Молодий княжич передтим звертав на них мало уваги. Але тепер упивався кождим їх словом, кождою стрічкою. А пісні звеніли:
«Ой зацвили сині квіти, зацвили,
Цілу гору камяную закрили...
Лишень одну стежечку лишили,
Щоби нею молоденькі ходили...»
Як похід підходив до замкових воріт, залунала з уст народа могутня пісня:
«А втвори, мамко, ворота,
Везем невістку — як злота!
А втвори, мамко, віконце,
Везем невістку — як сонце!
А втвори, мамко, новий двір,
Везем невістку — на вибір!...»
На внутрішнім подвірю почув ще одну пісню, що йшла за ним уже у кімнати:
Наша молода, наша,
Спіймала собі пташа —
З ножечками, з ручечками,