— Ми повинні повернутися до Санктафракса, щоб я міг остерегти Найвищого Академіка.
— Але ж бо, Живчику, — мовила Моджін, — ми попали у штиль посеред відкритого неба.
Живчик стис голову руками і став розгойдуватися з боку на бік.
— Живчику, ти маєш поділитися зі мною тим, що знаєш, — наполягала Моджін. — Небо ласкаве, бодай хтось із нас виживе, аби донести батькове звідомлення.
— Так, — сказав Живчик, опановуючи собою. — Твоя правда.
Моджін слухала Живчикову розповідь про те, що повідомив йому Захмарний Вовк, і очі її розплющувалися все ширше й ширше.
— Матір Бур, — промурмотіла вона. — Верхоріччя. Я завжди була певна, що такі речі кояться тільки в легендах.
— Я теж, — погодився Живчик. — Я… — він аж рота роззявив. — Сили небесні! — вигукнув він. — А це що таке?
Вони разом роззирнулись. Сяйне повітря, здавалося, збиралося докупи і потужною хвилею мчало на них.
— Скоренько, Живчику! — підганяла Моджін. — Розкажи мені все. Розкажи, поки не пізно.
Білота сунула на них, зростав повітряний тиск. У Живчика нестерпно заболіло у вухах.
— Він сказав мені… Він сказав…
Світло круг нього яскравішало. Свистіло у вухах. У голові пульсувала кров. Незважаючи на виразність своїх спогадів, він ніяк не міг дібрати підходящого слова, щоб усе пояснити.
— Коли, Живчику? — напосідала Моджін. — Коли вдарить Матір Бур? Він сказав тобі це чи ні?
Живчик обхопив голову долонями. Повітря гусло, важчало.
— Я… він… — буркотів хлопець. У його погляді з’явилася розгубленість. — Коли вода зупинить свій плин…
Він замовк і зморщився від болю, силкуючись пригадати останні, пророчі батькові слова. Повіки сіпалися. Голову стисло, наче обценьками.
— Коли… коли впаде остання крапля, отоді вона і наспіє. Світанок над Верхоріччям, — ледь чутно прошепотів він. — Північ над Санктафраксом…
Але Живчик не знав, чула його Моджін чи ні, бо вітер відносив його слова, очі заліплювала біль, а від пронизливого виття закладало у вухах.
— Надінь… свого каптура! — закричав він і ступив крок уперед, щоб допомогти їй напнути важку керею.
Повітря зробилося ще біліше. Яскраво біле. Сліпучо біле. Воно заліпило Живчикові очі, застилаючи все довкола, аж поки геть його засліпило. Повітряний корабель дриготів. Покинувши Моджін, Живчик пошкандибав назад — повільно, страх повільно — крізь в’язке повітря.
— Моджін! — закричав він, чи, радше, спробував закричати, бо голос не зміг видобутися з його вуст.