— Але, але… — кинувся заперечувати Квінт. Він зірвався на рівні ноги, його обличчя розпашіло від хвилювання. — Але…
— Не перебивай! — різко урвав його Вітроногий Шакал.
— Маріс введе його в курс усіх справ, — провадив Лініус, застережливо глянувши на дочку, щоб та й собі не надумала його перебивати.
— Але ж, батьку, — вигукнув Квінт, — життя вченого не для мене…
— Хлопче, тобі потрібна освіта, — сердито відрубав Вітроногий Шакал. — Колись ти мені ще дякуватимеш за це. — Його очі потемніли. — Ради Неба, якби я мав такі можливості, які відкриваються перед тобою…
— Але я не хочу…
— А потім, ставши моїм учнем, — утрутився в розмову Лініус, — ти виконуватимеш дрібні доручення, про які я тебе проситиму. Успішно їх виконаєш — і для тебе знайдеться місце в Лицарській Академії.
— Ні, ні, ні! — затявся Квінт. — Це не те, чого я хочу. Батьку, — обернувся він до Вітроногого Шакала, — я — повітряний пірат. Як ти. Як мій дід. І… і… — Маріс бачила, як у хлопця затремтіла спідня губа. Несподівано він порвався до батька, широко розпростерши руки. — Я не хочу, щоб ти покидав мене! — заридав він.
— Це ж не назовсім, — запевняв його Вітроногий Шакал, у якого від напливу почуттів теж стали тіпатися кутики вуст.
— Але ж нам було добре разом, чи не так? — не здавався Квінт. — Чи не так? Ми разом мандрували небом. Ти — і я… — Він проковтнув клубок у горлі. — Ти єдиний, хто в мене залишився! — схлипнув хлопець.
— Квінте! — посуворішав Вітроногий Шакал. — Ти залишаєшся тут. — Він поклав руки синові на плечі й зазирнув йому в вічі. — Ти ганьбиш нас обох, — додав він тихо.
Квінт шморгнув носом, відтак утер його.
— Мені шкода, але…
— Мені це теж нелегко буде пережити, — вів далі Вітроногий Шакал. — Я так звик покладатися на твій тверезий розум, на твоє вміння вести перемовини… — Він помовчав. — Крім того, — додав пірат заледве не пошепки, — ти — єдиний, хто в мене залишився.
Лініус, який марно силкувався не чути, про що вони говорять, ступив крок уперед і зупинився перед ними, спираючись на патерицю.
— Квінте, Вітроногий Шакале, — звернувся він, зиркаючи то на батька, то на сина. — Поки Квінт тут, він буде мені за рідного сина. — Лініус усміхнувся. — Цього не досить?
— Досить, — відповів Вітроногий Шакал. Наостанок він міцно обійняв сина і незграбно рушив через усю кімнату до балконних дверей. Коли він проходив у них, мереживна штора зачепилася за його лікоть. Та пірат навіть не озирнувся.
Маріс ніяково зіщулилася. Все йшло зовсім не так, як вона сподівалася. На цей час Квінт уже мав би відлетіти. Натомість його залишили тут, щоб він став учнем школи під назвою Водограйний дім, і, на додачу до всього, вона ще й мала про нього піклуватися. Маріс роздратовано приснула. Це було просто нечесно.
Квінт поклав перо на стіл і прислухався. Так, знов те саме. Виття і крики — незграйні, спершу далекі, а тоді все ближчі й ближчі, аж поки повітря починав стрясати несвітський гамір.
— Що за чортівня? — промурмотів хлопець. Він визирнув у крихітне віконце. Був тільки один спосіб відгадати цю загадку.
Квінт із гуркотом відсунув стільця назад, вискочив із-за столу, скинувши на дерев’яні мостини берестяні сувої, які щойно читав, і порвався до вікна. Тільки-но він розчинив його, як гамір переріс в оглушливу какофонію. Що ж її спричиняло?
Квінт якомога далі вистромив голову з вузенького віконця і чимвище задер її. «Невже снігова буря? — подумав він, дивуючись із роїв снігово-білих пластівців, що кружляли в повітрі. — У таку теплінь? Із таким гуком?» Потім, запримітивши вогненні очі та блискучі кігті, хлопець зрозумів, що то буря не снігова, а пір’яна.