Маріс охоче відклала б свою роботу до завтрього, бо в дедалі густіших сутінках стало важко розрізняти відтінки небесних кристаликів. Але якщо вона урве її зараз, їй доведеться заходити в розмову з Квінтом, а це її не гріло.
Нічого не підозрюючи про лихий гумор Маріс, Квінт зупинився під стіною і легенько провів пальця по химерній інкрустації. Кожна панель була прикрашена найтоншими візерунками, викладеними з різноколірної деревини. Різьблені закрутки, кільця та кучерики спліталися у систему більших вихорів, розбиту на рельєфні ґратчасті конструктивні частини, по краєчках кожної з яких пишалися химерні завої, а всередині — мудровані незнайомі емблеми. Квітка та скручена линва. Три перехрещені драбини. Кілька концентричних кіл, розбитих зіркою із сімома променями…
Чогось такого Квінт ізроду ще не бачив!
— Чудасія, та й годі! — ледь чутно прошепотів він.
— Чудасія та й годі… та й годі… й годі… — залящало відлуння, підхопивши його схвильований голос.
Маріс урвався терпець. Хай уже тобі зіпсували півдня, але щоб іще й отак зухвало веселитися! Ось він, живий образ хвастощів та неотесаності. Утелющився сюди, копирсається в її мозаїці, причаровує Вельму, задурманює Мізинчика… Дівчина аж застогнала спересердя.
Квінт рвучко обернувся.
— З тобою все гаразд, Маріс? — запитав він.
— Так, я… — розгубилася дівчина, заскочена його стурбованим тоном. — Просто дере в горлі. — Вона відкашлялася. — Луна завжди спотворює звуки.
Квінт кивнув головою.
— Це найрозкішніше відлуння, яке мені доводилося… ЧУТИ!
— Чути… ути… ти… и…
Вони обидвоє голосно розсміялися, і відляски їхнього сміху змішувалися з відлясками решти звуків, поки Квінт прямував залою до столу, за яким Маріс і досі працювала над мозаїкою. Хлопець демонстративно підніс руки.
— Я нічого не чіпатиму! — запевнив він. — Обіцяю.
— Сподіваюся, — кинула Маріс із напускною суворістю.
Квінт спохмурнів.
— Невже тобі й справді щось тут видно? — запитав він.
— Трохи темнувато, — погодилася Маріс, — та ба, я пообіцяла батькові якнайшвидше закінчити для нього цю штуку. — Вона глянула на Квінта. — Чи не засвітив би ти мені моєї лампи? — попросила дівчина. — Мені не дають.
— Я? — розхвилювався Квінт, і по обличчі юного пірата, Маріс це постерегла, мигцем ковзнула тінь страху — дикого, мимовільного. Та за мить він знов опанував себе. — Засвітити твою лампу? — повторив він бадьорим голосом. — О, будь ласка.
Маріс уважно приглянулася до хлопця. Навіть у темряві його шкіра блищала від поту.
— Ні, якщо це надто морочливо, — сказала вона підступно, — тоді не переживай. За хвильку сюди повернеться Вельма.
— Пусте, — озвався Квінт. — Як вона це робить? Вогняними віхтями? Кресалом?