Усі ці люди, яких ви сприймаєте як вигаданих героїв, — вони справжні. У кожного є обличчя та ім'я. Сім'я та робота. Університетський диплом і досьє арештів.
У жіночому туалеті Ніко тягне мене на холодну кахляну підлогу, присідає наді мною навпочіпки і виймає моє оте саме із штанів. Вільною рукою вона трохи підводить мені голову і впивається губами мені в губи. Її язик б'ється у мене в роті. Великим пальцем вона розмазує мастило по моїй головці. Я вже збуджений і готовий. Вона стягує мої джинси на стегна. Задирає поділ свого квітчастого плаття. Її очі заплющені, голова злегка закинута. Вона сідає на мене верхи і щось шепоче, уткнувшись губами мені в шию.
Я кажу:
— Ти така красива.
Ніко злегка відсторонюється, пильно дивиться й каже:
— І що це значить?
І я кажу:
— Я не знаю. Мабуть, нічого, — кажу. — Забий.
Кахлі пахнуть дезинфекційним розчином. Кахлі шершаві й жорсткі під моїм голим задом. Стелю також викладено кахлями. Вентиляційні решітки забиті пилюкою. Від іржавого металевого контейнера для використаних серветок пахне затхлою кров’ю.
— А записка про звільнення в тебе з собою? — запитую я і клацаю пальцями.
Ніко злегка підводиться і знову опускається на мене, підводиться і знову опускається. Її голова, як і раніше, закинута, очі так само заплющені. Вона лізе за пазуху, дістає складений аркуш блакитного паперу і впускає його мені на груди.
Я кажу:
— Гарна дівчинка, — і дістаю ручку з кишені сорочки.
Ніко трохи підводиться з кожним разом ледь вище і опускається жорсткіше. Злегка розгойдується вперед-назад. Угору-вниз, угору-вниз.
— Розвернися, — кажу я. — Розвернись.
Вона напіврозплющує очі й дивиться на мене зверху вниз, я верчу ручкою в повітрі, начебто розмішую цукор у каві. Зернисті кахлі врізаються в спину навіть крізь сорочку.
— Розвернись, — кажу. — Давай, дитинко.
Ніко заплющує очі й підбирає поділ обома руками. Потім переносить одну ногу в мене над животом, а другу перекидає мені через ноги. Вона так само сидить на мені верхи, але тепер спиною до мене.
— Добре, — кажу я й розгортаю блакитний аркуш. Розправляю його в неї на спині й розписуюсь унизу, в графі «поручитель». Крізь плаття відчуваю, як випирає застібка ліфчика — еластична смужка з п'ятьма-шістьма крихітними металевими гачками. Я відчуваю, як випирають її ребра — крізь товстий шар мускулатури.
Просто зараз у кімнаті 234 сидить подружка кузена вашого ліпшого друга, та сама дівчина, яка ледве не померла, вдовольняючи себе важелем перемикання передач у «форді пінто», коли наїлася шпанської мушки. Її звати Менді.
І хлопець, який проник до гінекологічної лікарні під виглядом лікаря й затіяв огляд пацієнток.
І дядько, що роз’їжджає по різних готелях і ранками вдає сплячого — голий поверх покривала, — дожидаючись покоївки.