Коли офіціант відходить, я підчеплюю на виделку половину біфштекса й запихаю його до рота, цілком. І Денні каже:
— Ні, друже. Тільки не тут.
Це гарний ресторан. Люди в ошатному одязі. Свічки, кришталь. Столові прибори з додатковими виделками й ножами для спеціальних страв. Люди їдять. Ніхто ні про що не підозрює.
Я намагаюся запхати до рота половину біфштекса. М’ясо спливає солоним соком і жиром, приправленим меленим перцем. Я прибираю язик подалі, щоби звільнити більше місця під м’ясо. Слина і м’ясний сік уже стікають по підборіддю.
Люди, які стверджують, що біфштекс із кров’ю — вірна смерть, вони не знають і половини всього.
Денні нервово оглядається навсібіч і цідить крізь зуби:
— Ти стаєш жадібним, друзяко. — Він хитає головою. — Обманом любові не матимеш.
За столиком поряд з нами — літня подружня пара з обручками. Вони їдять і одночасно читають однакові програмки — якоїсь п’єси чи концерту. Коли в бокалі у жінки закінчується вино, вона сама доливає собі з пляшки. Чоловікові вона не наливає. У чоловіка на руці — масивний золотий годинник.
Денні бачить, що я спостерігаю за ними, й каже:
— Я їм усе розповім. Присягаюся.
Він виглядає офіціантів, які можуть нас знати — знати, що я затіваю. Він злостиво витріщається на мене.
Шматок біфштекса такий великий, що я не можу зімкнути щелепи. Мої щоки надулись і відстовбурчились. Рот болить від напруження, коли я намагаюся жувати. Дихати доводиться носом.
Офіціанти всі в чорних жилетах, через руку в кожного перекинуто білий рушник. Грає тиха музика. Скрипка. Срібло та порцеляна. Зазвичай ми не прокручуємо цей трюк у таких місцях, але ресторани вже закінчуються. Хоч скільки б їх було в місті, їх число однаково обмежене, а моя вистава — не з тих, які можна повторювати двічі в одному й тому ж місці.
Я відпиваю ковток вина.
За іншим столиком поряд із нами — молода пара. Вони їдять, тримаючись за руки.
Можливо, це будуть вони. Сьогодні.
За третім столиком поряд — чоловік у костюмі. Їсть, дивлячись у простір перед собою.
Може, сьогодні він стане героєм.
Я відпиваю ще вина й намагаюся його проковтнути, але в роті просто немає місця. Біфштекс застряє в горлі. Я вже не дихаю.
Наступної миті ноги судорожно смикаються, і я сповзаю зі стільця. Хапаюся руками за горло. Я вже на ногах — дивлюся на розмальовану стелю. Очі закотилися. Нижня щелепа виступила вперед.
Денні підчіплює броколі в мене з тарілки й каже:
— Друзяко, ти переграєш.