Приймати кальцій.
Зволожувати шкіру. Щодня.
Зупинити час, аби завжди залишатися таким самим.
Щоб не старіти.
Вона каже:
— Пам’ятаєте мого сина Віктора? Ви про нього нічого не чули?
Я завмираю. У мене щемить серце. Хоча я давно забув, що означає це відчуття.
Віктор, каже мама, ніколи не приходить мене провідати, а якщо приходить, він мене ніколи не слухає. Він вічно не має часу через свої проблеми, і йому на мене начхати. Він кинув інститут — медичний — і живе чортзна-як.
Вона відриває шерстинку від ковдри.
— Він працює чи то гідом у турфірмі, чи то ще кимось і має копійки, — каже вона. Зітхає й бере пульт своєю страхітливою жовтою рукою.
Я говорю: хіба Віктор про неї не дбає? Хіба в нього немає права жити своїм власним життям? Я говорю, можливо, Віктор такий заклопотаний, тому що він убивається в буквальному розумінні, — щоб оплачувати її перебування в Цій клініці. Три тисячі на місяць. Можливо, він тому кинув інститут. Я говорю просто із духу суперечності, що, можливо, Віктор робить для неї все, що може.
І навіть більше.
І мама посміхається й каже:
— О, Фреде, ви, як і раніше, завзято кидаєтеся на захист безнадійно винуватих.
Мама вмикає телевізор. На екрані красива молода жінка в розкішній вечірній сукні б'є іншу красиву молоду жінку пляшкою по голові. Удар навіть зачіску їй не зіпсував, але нагородив амнезією.
Можливо, Віктор намагається розв'язати свої власні проблеми, говорю я.
Перша красива жінка переконує красиву жінку з амнезією, що вона — робот-убивця й мусить слухатися її наказів. Робот-убивця з такою охотою погоджується на свою нову роль, що це наводить на думку, чи не прикидається вона, що в неї геть усе вибило з пам'яті. Може, вона все життя тільки про це і мріяла: дати волю своїм інстинктам убивці, і ось тепер у неї з'явилася така можливість.
Ми з мамою сидимо — дивимося телик. Моя образа й лють поступово проходять.
Раніше мама смажила мені яєчню з темними пластівцями — клаптями покриття, що не пригорає на сковорідці. Вона готувала в алюмінієвих каструльках; лимонад ми пили з пожолоблених алюмінієвих кухлів із м'якими й холодними вінцями. Ми користувалися дезодорантами з солями алюмінію. Тож зовсім не дивно, що в результаті ми стали такими, якими є.
Під час реклами мама знову заводить мову про Віктора. Цікаво, а як він проводить вільний час? І що з ним буде через рік? Через місяць? Через тиждень?
Я не маю уявлення.
— І що ви мали на увазі, — каже мама, — коли сказали, що він убивається щовечора?