Жінка-лікар пильно дивиться на мене — я в коротких штанях і сюртуку, в напудреній перуці, панчохах і туфлях із величезними пряжками — і каже:
— І кого ви з себе розігруєте?
Медсестра гукає:
— Міс Маршалл?
Я міг би їй розповісти про свою роботу, але це забере багато часу.
— Я, як би це сказати, оплот колоніальної Америки перших років.
— Тобто? — уточнює вона.
— Слуга-ірландець.
Вона просто дивиться на мене, потім киває. Опускає погляд на свої папери.
— Або ми ставимо їй зонд, — каже вона, — або вона помирає з голоду.
Я дивлюся в темну потайну місцинку в неї у вусі й кажу:
— Можливо, є ще якісь варіанти.
Медсестра в тому кінці коридора кричить, узявшись в боки:
— Міс Маршалл?
Лікарка морщиться. Підводить угору вказівний палець, перебиваючи мене на півслові, й каже:
— Послухайте, зараз мені треба закінчити обхід. Давайте ми поговоримо з вами, коли ви приїдете наступного разу.
Вона йде в той кінець коридора, де на неї чекає медсестра, й каже на ходу:
— Сестро Гільман. — Вона говорить швидко-швидко, так що слова натикаються одне на одне. — Ви могли б принаймні виявити повагу й називати мене доктор Маршалл. Тим паче перед відвідувачем. Тим паче якщо ви зібралися кричати через увесь коридор. Не така вже й велика люб'язність, справді, сестро Гільман, але мені здається, я заслуговую на шанобливе до себе ставлення, і ще мені здається, що коли ви самі почнете поводитися професійно, то вам одразу ж стане простіше працювати в колективі…
Коли я повертаюся з газетою, мама вже спить. Її жахливі жовті руки складені на грудях. На зап'ясті — лікарняний браслет. Запаяна смужка пластмаси.
Як тільки Денні нахиляється, його перука падає в грязюку. Дві сотні японських туристів регочуть. Хтось підбирається ближче, щоби зняти його голений черепок на відеокамеру.
Я кажу:
— Вибач, — і підбираю перуку. Вона вже далеко не біла й добряче припахає. Що, зрештою, й не дивно — вся площа загиджена псами й буквально тоне в курячому посліді.