На підлозі в жіночому сортирі, під Ніко, я кладу руки за голову.
Зараз у мене немає проблем. Тобто взагалі ніяких. Ні матері. Ні рахунків із лікарні. Ні гівняної роботи в музеї. Ні кращого друга-недоумка. Нічого.
Я нічого не відчуваю.
Аби подовжити це блаженне забуття, щоб не кінчити просто зараз, я говорю Ніко, яка вона красива, яка солодка і як вона мені потрібна. Її шкіра і волосся. Щоб подовжити задоволення. Бо коли все закінчиться, я вже не скажу нічого такого. Коли все закінчиться, ми з нею відразу ж зненавидимо одне одного. Коли ми отямимося — замерзлі, спітнілі — на підлозі в жіночому сортирі, коли ми дістанемо свої оргазми, нам не захочеться навіть дивитись одне на одного.
Ми відразу ж зненавидимо одне одного.
А ще більше — себе.
Тільки в ці хвилини я можу бути людяним.
Тільки в ці хвилини я не почуваюся самотнім.
Ніко скаче на мені вгору-вниз. Вона каже:
— Так коли ти мене познайомиш із мамою?
І я кажу:
— Ніколи. Тобто це в принципі неможливо.
І Ніко каже, вся стікаючи гарячими соками:
— Вона що, в тюрмі? Чи в психушці?
Ага. Скільки себе пам'ятаю.
Вірний спосіб обламати мужика з оргазмом — заговорити про маму під час сексу.
І Ніко каже:
— Чи вона померла?
І я кажу:
— Ну, майже.
Тепер, коли я приходжу провідати маму, я навіть і не прикидаюся, що я — це я.
Чорт забирай, я навіть не прикидаюся, що я себе знаю.