Славко потицяв пальцем глиняну грудку і сказав так само сумно й довірливо.
— Я й зараз ліпити люблю. Часу тільки немає. Мати як побачить мене — одразу: «Ану, марш у чергу за хлібом?» або: «Марш по гас!» Чи ще щось. Поки в черзі стовбичиш, вечір надходить, треба ще за Манькою в садок плентатися. Потім мати на нічну зміну йде, а я знову ж з Манькою… У тебе життя спокійніше, ти у матері молодший.
Цією несподівано серйозною розмовою Диркнаб розвіяв моє недовір'я. Подумати лишень: він шукав у мене співчуття! Я старанно зітхнув:
— Важко тобі…
— Та… Так… А ліпити я понад усе кораблі люблю. Колись добре умів. Хочеш, зроблю кораблик?
Хіба можна було відмовитися?!
— Тільки тут нецікаво, — подумавши, вирішив Славко. — Випробовувати ніде. Давай у вас на кухні. Одразу зліпили й одразу в бочці випробуємо.
— Знаєш що, Славко, — заперечив я, — краще не треба. Глина ж не дерев'яна. Вона бульк — і на дно.
Славко ображено випрямився:
— Я дурень, так?
— Ні… — сказав я насторожено.
— Ні, ти скажи. Дурень?
Я розгублено кліпав очима. Визнати Славка дурнем було неможливо. Про те, що глина тоне, я знав точно.
— Глина важка, — пробурмотів я, не дивлячись на Диркнаба.
— А залізо? — запитав він. — Залізо ще важче. А з чого роблять пароплави? Із заліза. А пароплави тонуть?
Пароплави не тонуть. Їх для того й роблять, щоб вони не тонули, а плавали. І заперечувати тут було безглуздо.
— От бачиш, — поблажливо зауважив Диркнаб. — Головне, знати спосіб. Як зробити.
Ми прийшли на кухню. Славко розкатав на столі глиняну ковбасу з загостреними кінцями, приплюснув її і наліпив зверху блямбу.
— Підводний човен, — пояснив він. — Схожий?
Я сказав, що схожий, але подумав, що Диркнаб бреше, не ліпив він кораблів.
— Бери тепер і пускай його у воду, — запропонував Славко. — Не бійся.
Але я боязко засперечався: