Кипарис любив своїх глядачів. Коли після тривалих приготувань проектор нарешті показував збільшений до величезних розмірів образ кіногероя й стіна різниці ставала ніби вікном у праліси та пустелі, ліліпут нишком сидів у темряві й спостерігав за обличчями людей. їхні міни у синіх відблисках іноді нагадували йому про глибокі й нездійсненні власні бажання й прагнення. Кипарис, який, навіть ставши навшпиньки, міг зазирнути в очі лише згорбленому каліці або комусь поставленому навколішки і якому дворняга здавався здоровенним телям, — у такі хвилини Кипарис уявляв себе високим струнким чоловіком, величним і шляхетним. Йому хотілося піднестись над рештою людей. І Кипарис, що побачив більше міст і проїхав своєю парою більше боліт та пустель, ніж будь-який томський торговець спроможний був собі уявити, — в такі хвилини Кипарис тужив за земними глибинами й за надхмарними висотами, за постійним місцем під незмінним небом. Бувало, під час сеансу він, замріявшись, засинав, і йому снилися дерева — кедри, тополі й кипариси, снилося, що його груба, зморшкувата шкіра вкрилася мохом. Нігті на ногах у нього раптом відпадали, а самі його криві ноги пускали коріння, яке швидко росло, міцніло, ставало цупкішим і починало все глибше й глибше зв’язувати його з тим місцем, де він стояв. А навколо серця в нього залягали захисні кільця років. Він ріс.
І коли потім Кипарис, прокинувшись від деренчання спорожнілої бобіни чи шурхоту порваної стрічки, підхоплювався, то в ногах у нього ще тихенько порипувала деревина, а в руках погойдувалася крона, в якій заплутавсь вітер. У ці бентежні хвилини пробудження, коли ліліпут Кипарис іще відчував у ногах прохолоду й радощі землі, а руками вже хапався за бобіни, крильчасті гайки та лампи, його сповнювало щастя.
У Томах були тільки дві великі будівлі: різниця та похмура, зведена з піщаникових блоків церква, неф якої прикрашали вологі вінки з паперових квіток, укриті пліснявою картини, якісь вивихнені, немовби в страшних муках застиглі лики святих та залізна постать Спасителя. Взимку постать була така холодна, що в парафіян, які з розпачу цілували їй ноги, іноді навіть губи приставали до металу. Якщо не рахувати різниці й цієї церкви, то в Томах не було жодної зали, жодного приміщення, яке вмістило б Кипарисових глядачів, не кажучи вже про його величезні живі картини.
Отож увечері цього на диво лагідного квітневого дня, в пору, коли можна було сподіватися й крижаного урагану з північного сходу, який шарпає віконниці й бряжчить склом навіть у глибині самих будинків, мешканці Томів сиділи просто неба на дерев’яних лавах за різницею й чекали початку першої з тих драм, що їх Кипарис розхвалював від самого полудня. З гучномовця, прикрученого дротом серед гілля на сосні, долинав стрекіт цикад. Глядачі сиділи тісно одне побіля одного; багато з них позакутувалися в ковдри з кінського волосу, і пара з їхніх вуст вихоплювалася білими, як узимку, хмарками. Але навколо проектора, як і літніми вечорами в минулі роки, несамовито пурхали метелики, і коли котрийсь із них, торкнувшись гарячого скла, падав мертвий, то здіймалася кучерява цівочка диму, й крамарці Феме здавалося, ніби в бездонній порожнечі неба вона бачить літнє сузір’я. Та ось на Тереєвій стіні спалахнуло світло. Настав, отже, серпень.
Око проектора неквапно, ніби знічев’я, ковзнуло вглиб краєвиду, пройшлося понад пінієвими борами, пасмом чорних пагорбів, дахів, далі — понад довгими гребенями прибою, обігнуло звивистий берег, пірнуло в густу тінь алеї, а тоді знов повернулося до палацу, що стояв серед ночі, немовби яскраво освітлене прогулянкове судно. Склепіння, аркади, під’їзди, висячі садки. Потім око стало придивлятися пильніше й спокійно оглянуло пілястр та карнизи на фасаді; раптом далеко збоку на мить невиразно проступило вузеньке вікно. І око, так наче його потяг до себе магніт, метнулося до того вікна й на хвилю затрималось на обличчі якогось молодика в тьмяно освітленій кімнатці, а тоді на його вустах, і вуста ці промовили: «Я піду». Тепер око опустилося нижче й попливло вбік — туди, де стояла, прихилившись по одвірка, жінка. Вона прошепотіла: «Не йди». Батт, побачивши в її очах сльози, застогнав. Феме пригорнула сина й, поклавши йому на лоб долоню, заспокоїла його. У садку навколо палацу надривалися цикади, гілки на цитринах аж угиналися від плодів. Але тепло від залізних чанів-грілок, що стояли за різницею, помалу просякало запахом крові та гною. Ті зажурені чоловік і жінка на Тереєвій схіні були, певно, видатні люди. Феме двічі перепитала, як їх звуть, хоч імена їхні вже давно пролунали крізь сичання та потріскування гучномовця: її звали Алкіона, його — Кеїк. І прощалися вони так ніжно, так тужно, як на узбережжі залізного міста не прощалися ще жоден чоловік і жодна жінка.
Але чого він од неї йде, глядачі ніяк не могли збагнути; вони все бурчали і невдоволено озиралися на кіномеханіка. Люди бачили, як закокані обіймаються й довго так стоять, бачили їх на побіленій стіні в сякій-такій одежі, а потім і без нічого, зле розуміли тільки те, що страждання в тій обвішаній килимами кімнатці нестерпні. Та потім глядачі схилилися на бік Алкіони — вони просто не в змозі були збагнути, що хтось може знехтувати своє кохання.
Кеїк, володар того палацу, огорнених ніччю земель і сторожових вогнів, що палали за палісадами й у дворах, говорив, мабуть, про глибоке сум’яття в своїй душі, про сподівання на щасливе пророцтво, про паломництво в Дельфи... А може, про якийсь військовий похід? Ні, він говорив про неминучу подорож морем. А потім Кеїк пішов. Решта вже не мала значення.
Коли звістка про те, що Кеїк відпливає, вихопилася з тісних кімнат та коридорів на подвір’я, про це заговорили вголос. П’яні конюхи почали ганятися за жінками, яким напередодні підливали до супу та гарячого глінтвейну кінський збудник, гадаючи тепер, що завдяки цьому любовному трунку нарешті пірвуть у темряві те, що вдень із їхніх рук вислизало. Згори, з фортечних мурів, долинав регіт чатників, які гасили передчуття небезпеки спраглими ковтками пекучої сивухи із сулії, передаючи її з рук у руки. В одній свинарні опівночі спалахнула пожежа, але в палаці про це навіть не чули; вогонь погасили самі свинарі. Всі придворні стали уникати свого володаря, його законів і приписів, так наче він уже давно відплив і пропав безвісти.
Цієї серпневої ночі допізна світило сяйво Кеїкової влади, вистачало вже самого відблиску цього сяйва, щоб зберегти будову його владарювання. Варта мовчки стояла на чатах, а слуги мовчки виконували накази. Та ось ця будова захиталася й почала розвалюватись, так наче на кожному палісаді, на кожнім укріпленні й мурі вже проклюнувся здогад, що цього разу володар вирушає з дому назавжди.
А Кеїк, здавалося, вже не мав сили втішати дружину. «Місяців півтора, може, два»,— сонно прошепотів він і сховав обличчя на плечі в Алкіони. Мовляв, кілька тижнів, і він повернеться додому щасливий, радісний, живий-здоровий. І заплакана Алкіона кивнула головою.
Немов пір’їнка, граційно здіймалась і опускалася на мерехтливій воді у чаші гавані чорна бригантина; на поруччі горіли смолоскипи, в трюмі часом побрязкували ланцюгами поснулі тварини. Кеїк знеможено спав в обіймах дружини.
Сцену цього мирного спокою Терей голосно прокоментував непристойним жартом, але ніхто його не підтримав, не засміявся. Та ніхто й не закликав помовчати, коли він заходився на все горло навчати нещасних уму-розуму. Терей був чоловік запальний і не терпів, коли йому перечили. Люди бачили: він цього дня — а то був день забою — багато годин працював у кривавій піні струмка. В мілкій протічній воді Терей розбивав тваринам голови. Тої миті, коли його довбня з тріском опускалася межи очі спутаній худобині, решта звуків на світі ставали такими нікчемними, що навіть дзюрчання струмка на хвилю, здавалося, змовкало і оберталося в тишу. Наприкінці такого дня, коли Терей, з голови до ніг обляпаний кров’ю, накладав на вантажну машину старанно розібрані туші, а собаки на березі гризлися за рештки тельбухів, різник бував дуже стомлений, знервований та лютий, і всі його уникали. Цього вечора поруч із Тереєм сиділа, захоплена сценою прощання, і Прокна, його дружина — гладка, бліда жінка. Іноді різник на кілька днів зникав із міста, і не було великої таємниці в тому, що тоді він зраджував Прокну з якоюсь повією — вона жила десь у горах, і її голос чув раз тільки один вівчар. Лише Прокна, здавалося, ні про що не здогадувалася. Страждаючи, зле не ремствуючи, вона супроводжувала чоловіка в цьому ненависному їй житті й робила все, що Терей від неї вимагав. Від чоловіка Прокну захищало тільки одне — чимдалі гладкіше тіло, ота пропахчена всілякими мазями та оліями гора жиру, в якій ця колись тендітна жінка, здавалося, помалу зникала. Терей бив її часто, мовчки й без люті, як бив приведену йому на забій худобу, — так, ніби кожен удар мав служити лиш одному: заглушити в ній жалюгідні рештки волі, а також відразу, яку ця жінка відчувала до нього. Того самого дня, коли Терей із Прокною справляли весілля, в Томах бачили лихий знак: на гребені їхнього даху нерухомо, нікого не боячись, сидів здоровенний пугач — провісник біди, птах, що всім молодятам пророкує безрадісне майбутнє.
Нарешті Терей замовк. Алкіона лежала поруч із заснулим чоловіком, ніби заклякла. Вона чатувала з розплющеними очима й не важилася навіть поворухнутись, щоб Кеїк не прокинувся, не зітхнув і вві сні не відвернувсь од неї. Тепер вона була на самоті зі своїми страхами. І Кипарисів проектор показував усі ті страхи, які Алкіона сама весь вечір довго заклинала, намагаючись умовити Кеїка зостатися чи бодай узяти її з собою, щоб вона загинула разом із ним. В уяві Алкіони поставало нічне море й немов захаращене руїнами небо; хвилі і хмари з гуркотом громадилися в одноманітний сірий хаос, що з кожним її подихом дибився горами й провалювався в безодню. Потім крутими схилами з сичанням поповзли спінені лавини. Алкіона бачила обважнілі від дощу, пошматовані вітрила, на диво виразно бачила кожен шов, кожнісіньку ниточку на парусині. Нечутно переламалася щогла. Потім через сходні в пітьму середньої палуби з гуркотом ринув стрімкий потік — так навально, як на каскадах струмка в Томах. Водяні струмені, завтовшки як дерево, вдарили крізь люки всередину приреченого судна, а порив вітру підкинув високо над ним альбатроса, обламав йому крила й жбурнув цей кавалок м’яса та пір’я у воду. Коли в спалаху блискавки на мить знов показався обрій, його доти спокійна, плавна лінія була позублена гребенями хвиль, наче полотно пилки. Над тими зубцями тепер курилося вже інше, чорне небо, воно шалено наближалось і нарешті зімкнулося над усім, що з самого початку не належало до моря. Судно затонуло, А все, що перед цим опинилося за бортом чи ще намагалося врятуватись, ринуло спіралями вслід за судном углиб, у морську безодню — спершу повільно, а тоді все швидше й швидше. Насамкінець у вирах та водовертях закручувався вже тільки пісок із дна.
Дивитися на це було страшенно смішно. Глядачі на дерев’яних лавах знали, що таке шторм на Чорному морі, й, поки тривала катастрофа, вже давно збагнули: оті картинки на Тереєвій стіні — всього лиш примітивний обман, а сам океан — насправді, либонь, не що інше, як тепленька, збурена в діжці вода, і затонуле судно навряд чи більше за іграшку. Хоч у Томах такі фокуси люди вже бачили і в сі «і будні протягом року часто мріяли про ці спокусливі розваги, однак те, що Кипарис показував цього вечора, можна було перевірити, бо це, зрештою, нагадувало їхнє життя, їхні біди на березі й у морі... І навіть недоумкуватий Батт зрозумів, що в тих сценах шторму нема нічого справдешнього. Ламалися іграшкові щогли, рвались іграшкові вітрила, та й сам ураган здіймало, певно, звичайнісіньке вітряне колесо, схоже на вентилятор, яким ліліпут охолоджував перегріті лампи в своєму проекторі. Торік Тереїв син Ітіс покалічив собі пальця, стромивши його в цей хурчливий вітрячок, і лопаті розбризкали хлопцеву кров дрібнесенькими крапельками по всій ліліпутовій машинці.
Назрівала криза. Коли ліліпут збагнув, що його драма ось-ось утратить усю глибину й силу, він посилив музику та гуркіт шторму і так заглушив грубі насмішки глядачів.
Аж тепер серед розбурханого виру на екрані Алкіона побачила свого коханого. Кеїк плив, ухопившись за колоду, сам серед спінених хвиль. У чубі в нього вилискували водорості, на плечах виднілися морські анемони та мушлі; він простяг до Алкіони закривавлену руку й розтулив рота, силкуючись щось закричати, але з рота не вихопилося жодного звуку. Натомість закричала Алкіона. Закричала й прокинулась. І побачила, що Кеїк, спокійно, глибоко дихаючи, спить поруч. Однак це її не втішило.
Другого ранку в гавані спроквола маяли прапори. Перед трапом бригантини Кеїк і Алкіона мовчки зупинилися. Потім Кеїк почав сходити на борт, раз по раз оглядаючись на цьому недовгому крутому шляху, а тоді все ж таки став, сперся на поруччя й довго стояв. Тим часом бригантина почала вибиратися з густого лісу щогл та рей, що стогнали й зітхали, у відкрите море і невдовзі зникла з очей. Від цієї хвилини на різниковій стіні все відбувалося так, як Алкіоні й приснилося, тільки ще похмуріше.
Ввечері третього після відплиття дня здійнявсь отой шторм з Алкіониного сну. Кеїкові супутники докладали неймовірних зусиль, щоб уникнути трагічного кінця, впадаючи в розпач, викидали за борт усе, що можна було, і нарешті здійснили жертвопринесення. Але судно вже являло собою, по суті, гору уламків і невблаганно тонуло. Один з матросів вирішив випередити те, що неминуче мало трапитись, скочив за борт і втонув, ставши першою жертвою. Решта його товаришів боролися за життя ще годину чи й довше, а тоді також загинули. Кінець кінцем Кеїк зостався сам — так, як Алкіоні й привиділося; вчепившись за колоду, він хрипко кашляв і шепотів її ім’я — останню свою надію. Тепер Кеїк збагнув, що його щастя — не в Дельфах і не в святинях, а в Алкіониних обіймах. О, тепер він на крилах полетів би до коханої дружини, на ту землю, по якій вона ступала, на суходіл!.. Потім хвилі зімкнулись і над ним. На колоді зосталися тільки плями крові, що їх скоро змила вода, та кілька клаптиків шкіри; потім на колоду посідали морські птахи і склювали й ці рештки. І ось море заспокоїлось.
На майданчику за Тереєвою різницею похолоднішало. В чорних кронах дерев, у лабіринті міських вуличок і в кутих оздобах клубочився туман, який щовечора підіймався від берега, а вночі осідав інеєм. На Кипарисовому фургоні замерехтіли перші крижані іскринки. У чанах-грілках уже ледве-ледве жевріло — до них нічого більше не підкидали. Глядачі знали, скільки звичайно тривають Кипарисові драми, вже здогадувалися, що й ця добігає кінця, і починали висловлювати вголос свої припущення щодо того, чим усе скінчиться. Ліліпут змирився з поразкою і притишив звук.
Алкіонин сон збувся; але вдова так само сиділа з двома подругами серед лаврових та трояндових кущів на терасі палацу й шила сукню — вона хотіла вбратися в неї на свято, коли повернеться Кеїк. У думках Алкіона вже давно завершила цю роботу, сплітала гірлянди, бачила, як Кеїк підіймається узвозом, підходить до неї, розкриває обійми...
— Потонув! — вигукнув Батт і зареготав, радий, що саме він, він дізнався про таку важливу новину раніше за ту красуню на стіні, раніше за решту людей. — Потонув! Він же потонув!
Щодня вранці, ополудні й увечері Алкіона йшла, бігла на берег, до болю в очах удивлялася в мерехтливу далечінь і не вірила у власний сон. Але надія її повільно, як і саме життя, згасала. А потім у гавані одного дня причалила іспанська галера, вона підібрала в морі п’ятьох потерпільців. Наче фурія, кинулась Алкіона крізь натовп на пристані; ридаючи ридма, вона розштовхувала всіх, хто опинявся в неї на дорозі, так ніби ще можна було щось урятувати там, де сталася катастрофа. Обличчя в тих п’ятьох моряків були обпечені сонцем і роз’їдені сіллю, губи вицвілі, а плечі такі зранені, що нещасних навіть не змогли вдягти, і їх тільки обгорнули світлими полотняними накидками, крізь які помалу сочилася сукровиця. Двадцять три дні, розповідали люди на пристані, цих п’ятьох носило на залитому хвилями плоту, весь той час вони майже нічого не їли й тільки двічі, як пускалася злива, пили воду. Похитуючись на ногах, не відповідаючи на жоден оклик, бідолахи рушили крізь натовп. Один із врятованих, мабуть, стратився розуму: він то заходився реготом, то по-собачому скавучав, то скидав догори руки й падав на бруківку. Його ставили на ноги й вели далі. І раптом Алкіоні здалося, що в його обдертому, спотвореному обличчі вона впізнала риси свого чоловіка; серед тих наривів та рубців горіли Кеїкові очі. Алкіона кинулася нещасному на груди, почула, як він застогнав, і нарешті побачила, що перед нею не Кеїк, а образ смерті. П’ятеро потерпільців були зовсім чужі, нетутешні люди. Про Кеїкову бригантину вони нічого не знали, не пам’ятали жодної іншої катастрофи, крім своєї.