Зітхнувши з полегкістю від того, що в Темах жоден грецький переселенець не зійшов із судна й не залишився на березі, Ясон, коли швартові з плескотом упали на воду, наказав запускати машину й напинати вітрила, а пасажирам видати нарешті мішки з хлібом та в’яленим м’ясом. Обвішане гірляндами вогнів судно, тягнучи за собою пасмо диму, що заслав місяць, випливло в темряву.
Цієї ночі Томи обляглися пізно. Люди переносили з пристані до кам’яних будинків свої покупки, ще раз їх обмацували, ще раз оглядали й милувалися ними. Та хоч які неоднакові, потрібні чи непотрібні були речі, що їх Ясон залишив цієї ночі томіянам в обмін за бурштин та залізо, серед них виявилась усе ж таки одна така, якій судилося відчутно змінити життя в Томах; кінець кінцем навіть склалося враження, ніби той фессалієць припливав сюди тільки для того, щоб доправити на узбережжя залізного міста той невеличкий вантаж.
Цей чорний дерев’яний ящик, тепер уже прилаштований на спині в мула, крамарка Феме замовила ще кілька років тому, а потім про нього й забула. Це була машинка із заліза, скла, електричних лампочок та дзеркал, і все, що клали під її пильне око, вона вміла збільшити й показати на білій стіні,— пожовклі фотокартки, газетні вирізки, навіть злякано підставлену руку. Геть усе.
Цей чудесний пристрій Феме називала епіскопом; хоч його картини й не рухались, як ті, що їх привозив кіношник, зате він переносив на стіну навіть найменш вартісні речі в житті й так гарно їх висвітлював, що вони ставали просто неоціненними й неповторними. І коли хтось споглядав зображення на стіні досить довго, то йому починало ввижатися, ніби він осягає внутрішній світ речей, проникає в оте пульсування, колихкий блиск та мерехтіння, і проти всього цього рухомий зовнішній світ здавався якимсь незграбним, малозначущим.
І що з того, коли винар запевняв, ніби ті картини мигтять уже від самої неритмічної роботи генератора, який, чмихаючи й гуркаючи, виробляв у підвалі струм для лампочок та холодильних змійовиків у крамарчиному будинку! Глядачі, яких у перші дні сходилось у задній кімнаті Феме чимдалі більше, на такі твердження не зважали.
А потім один свинопас пустив чутку, буцімто через кілька годин після того, як він підставив під ту машинку свою покалічену, всю в болячках руку, вона загоїлась, і більшість відвідувачів почали приносити з собою торби та сумки з речами, щоб покласти їх під око епіскопа й показати на стіні. Були там залізні й глиняні виліпки хворих рук, ніг, сердець, фотокартки рудокопів, що втратили в штольнях здоров’я, лозини, за допомогою яких шукали нові залізорудні жили, щетина й ратиці безплідних свійських тварин, а також записки, в яких люди висловлювали найзаповітніші свої бажання; були й нікому не адресовані листи.
Феме залюбки вволювала бажання всіх цікавих і тих, хто вірив у чудеса. І хоч за вхід вона грошей ні в кого не брала, однак у переходах до задньої кімнати викладала найстаріші, вже прогірклі товари так спритно, що мало хто йшов із крамниці додому, не купивши принаймні бляшанку жиру, мішечок волоських горіхів чи припалу пилом коробку шоколаду з начинкою.
За кілька тижнів та крамарчина задня кімната — холодна, темна комірчина в кінці довгого коридора, заставленого полицями, стелажами, комодами, діжками та штабелями ящиків,— стала справжнім диво-гротом. На стінах тепер горіли рядами вощані свічки та лампади, а на порожніх полицях, товари з яких було розпродано, люди складали букети квітів та медальйони на згадку про розраду, полегкість, а чи сповнення якогось заповітного бажання. Гуркіт генератора вже не втихав не тільки вдень. Пізно вночі або в уранішніх сутінках — хай там коли котрийсь відвідувач переступав поріг крамниці, з відчинених дверей диво-грота падало таємниче синювате сяйво — відблиск просвітлення.
Після торгів з Ясоном, які довели, що навіть не вельми якісне томське залізо ще має певну вартість, кілька ливарів знов розпалили свої печі, а кілька нероб знову повернулися з бухти балюстрад до темних копалень; однак багато хто став жертвою видовищ і див у гроті. Якщо до прибуття «Арго» ці люди просто мліли собі на серпневій спеці, то тепер вони сиділи в задній кімнаті Феме, зачаровані дивовижними картинами, а на додачу обпивалися винаревою сивухою і приносили з собою все нові й нові речі, щоб уже вкотре випробувати дивну силу машинки. Навіть коли сподіваного наслідку й не було, а від смороду дизельного двигуна та від мигтіння яскравого світла очі в глядачів бралися слізьми, то й тоді вже сама сповнена чекання атмосфера й розмаїття зібраних у цій кімнаті страждань та палких мрій створювали обстановку, в якій щомиті могло статися неймовірне.
Але найдужче з-поміж усіх чарами тих проекцій був заворожений крамарчин син. Під материною орудою Батт так добре навчився користуватися епіскопом — рефлектори він завжди тримав чисті, вмів кількома спритними рухами поміняти лампу розжарювання,— що Фемє кінець кінцем дозволила йому поратися біля машинки самому. Вперше в житті епілептик відчув, що таке бути людиною серед людей; уперше всі проштовхувались до нього, тицяли йому речі, які хотіли покласти під око машинки, ще й давали хабара — дрібні гроші та солодощі, аби показував те чи те зображення на стіні стільки, скільки треба було, аби сталося чудо. Батт приймав простягнені до нього руки, подарунки й від захвату щось аж белькотів та викрикував.
Коли за два дні й дві ночі його необмеженого вадарювання над машинкою Феме надумала вкласти сина спати, він заходився так ревіти й гарчати, так затято впиратися, що крамарка зрештою постелила матраца під столом, на якому стояв епіскоп, а другого ранку принесла Баттові до грота і їсти, бо ніяка сила не могла примусити хлопця розлучитися з машинкою. Кінець кінцем Феме облишила всі спроби вигнати його надвір чи бодай до прилавка крамниці.
Тепер Батт уже зовсім не виходив з грота; нужду справляв у ніші за ширмою, де продер дірочку, щоб, присідаючи, не спускати з очей жодної своєї картини. Коли хлопець залишався в гроті сам або коли сп’янілі й розморені відвідувачі вже не мали бажання дивитися на екран, Батт закладав у машинку речі з власної колекції; її він назбирав на міських смітниках, шукаючи різнобарвні скельця, старі ґудзики та висохлих у пастках мишей. Іноді він поринав у неглибокий, тривожний сон і вихоплювався з нього ту ж мить, щойно хтось пробував бодай доторкнутися до його машинки. Так минув цілий серпень і перші дні вересня; за весь цей час хлопець жодного разу не бачив іншого світла, крім розпеченого сяйва вольфрамової нитки, і не покидав свого поста навіть тоді, коли число тих, хто ще вірив у чудо, й просто глядачів стало помалу меншати й залізне місто почало забувати про свою святиню.
Тим часом свічки та лампади на стінах догоряли, гасли, нових натомість ніхто вже не ставив, і грот утратив колишній свій блиск, знов обернувся на звичайнісіньку комору. Епілептик спостерігав, як на стіні спалахують і гаснуть речі світу й, здавалося, вже не годен був вирватися з полону своєї невтолимої спраги до все нових і нових безплотних світлових картин так само, як і звільнитись від тієї страшної сили, що іноді хапала його, починала трясти й тіпати, а тоді кидала ним об підлогу й видавлювала йому з рота піну.
Після довгих спекотних тижнів, коли сухе повітря зволожувала тільки роса, однієї вересневої ночі за вікнами залопотів перший осінній дощ, і тоненький шар ґрунту на терасних полях усмоктував важкі краплі доти, доки його потріскана, неродюча кірка нарешті наситилась водою й перетворилася на баговиння, що вийшло з огороджених кам’яними мурами садків та городів і поповзло вниз до моря.
Тої ночі Феме зненацька прокинулася зі сну. Стояла тиша — така, що аж у вухах дзвеніло. За вікном шумів дощ, а в домі було тихо, мовби в утробі гори. Гуркіт і чавкання дизельного двигуна вже змовкли. Жінка встала, накинула на плечі хустку й притьма рушила сходами вниз до крамниці. Двері до задньої кімнати стояли відчинені. Світло ніде не горіло, тільки попереду ледве жевріло тьмаве сяйво. Феме ступила в пропахлу воском темряву й розгледіла сина, що як завжди, нерухомо сидів біля епіскопа,— холодної, чорної залізної скриньки. На виду й на руках у хлопця, здавалося, ще дотліває сіре світіння — відблиск погаслих картин, не набагато виразніших, ніж обриси скелі в пітьмі.
І тоді Феме скрикнула. Бо ще до того, як нажахано й ніжно торкнулася рукою синового чола, вона збагнула, що це нещасне створіння, яке вона в муках привела на світ і в якому всі ці роки підтримувала життя, обернулося на камінь.
Щоб перевезти скам’янілого Батта із задньої кімнати до крамниці, довелося покликати п’ятьох кремезних, як різники, чорноробів. Під його вагою одне колесо у візку зламалось, і далі чоловіки мусили нести Батта на шкіряних шлеях та вірьовках, мов упольованого звіра; поряд із їхніми розпашілими від натуги обличчями камінь видавався ще блідішим і холоднішим.
Усі спроби повернути епілептика до життя виявилися марними. Щоб утішити вбиту горем крамарку й збудити в ній бодай кволий промінь надії Діт-германець заходився натирати застиглого хлопця всілякими мазями та екстрактами з міцним запахом. Терей, на пораду одного пастуха, облив камінь свинячою кров’ю, а один із доброзичливих сусідів вирішив запустити генератора й осяяти скам’янілого Батта благодатним світлом епіскопа.
Та поки той сусід колінкував біля двигуна, смикаючи й торгаючи за пас, Феме охопив такий розпачливий гнів, що вона почала гамселити молотком по епіскопу й проклинати Ясона з його судном, а тоді подалася на Арахнину скелю й висипала мішок уламків та битого скла від епіскопа в море.
А Батт стояв тепер у крамниці поміж діжок із капустою, кісь та слоїків з льодяниками — такий самий камінь, як і решта на цьому узбережжі: аж чорний від патьоків свинячої крові. Вилискуючи Дітовими мазями, він бовванів серед світу живих, мов спаплюжений жертвопринесеннями ідол на бойовищі.
Коли Феме вже втратила останню надію збудити життя в цьому камені, вона зачинила на сім жалобних днів крамницю і не виходила ні на оклики покупців, ні на стукіт стурбованих жінок, що приходили її втішити. Феме повиносила геть усе із задньої кімнати, вимила водою з оцтом та попелом кам’яну долівку, як це роблять там, де лежав небіжчик, а тоді забила ті двері дубовими дошками. Вночі люди чули крізь зачинені віконниці, як крамарка молиться. Вона поставила півколом у ногах перед скам’янілим сином свічки та лампади, які потім горіли вже вдень і вночі, пов’язала його жалобною стрічкою, прикрасила вінками з квітів, а тоді ще й гірляндою із свіжозірваної кропиви, що росла в бузині на подвір’ї. Батт, якому за життя кортіло до всього доторкнутись, усе помацати й переконатися, що та чи та річ справді існує, Батт, який жалив собі руки об такі кропив’яні гірлянди, тепер сам опинився під їхнім захистом від людської цікавості й настирливості.
Вранці восьмого дня крамарка підняла жалюзі на дверях і виставила напоказ залізному місту пам’ятник рідному синові. Жителі узбережжя підступали до скам’янілого Батта спершу недовірливо, з острахом і навіть підповзали навколішки. Та коли ні ще одного лиха, ні ще одного s4yfla не сталося, люди почали підходити сміливіше, поки один селянин з Лімірського плоскогір’я кінець кінцем зірвав з каменя кропив’яну гірлянду й, добряче пожаливши собі руки, пересвідчився, що крамарчин сни перетворився на звичайнісінький вапняк.