Всего за 238 руб. Купить полную версию
На перший погляд видається, що Податковий майдан завершився перемогою мітингувальників. Насправді, щойно протести вщухли, влада зініціювала репресії проти організаторів та учасників антиподаткових мітингів. Податкова служба почала з особливою прискіпливістю ставитися до підприємців, що підтримали Податковий майдан. Трьох учасників протестів затримали за звинуваченням «в умисному знищенні майна в особливо великих розмірах»: їм інкримінували… пошкодження тротуарної плитки під час установлення наметів на центральній площі столиці.
Улітку 2012-го Верховна Рада з порушенням регламенту ухвалила Закон України «Про засади державної мовної політики» (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова, або «мовний закон»), згідно з яким російській мові було надано статусу регіональної, а де-факто — другої державної. «Мовний закон» спричинив нову хвилю протестів, які, втім, не призвели до яких-небудь поступок з боку панівної партії.
В останній день осені 2013-го, не розігнавши, а навмисно безжально ліквідувавши мирну демонстрацію на Майдані, режим Янукович перейшов межу. Пробачити таке народ уже не міг.
2 грудня 2013-го, за два дні після розгону Євромайдану, я випадково почув по телебаченню коментар російського режисера Микити Михалкова стосовно подій в Україні.
Запитання журналістки українського телеканалу «1+1»:
— Вам шкода українців, що постраждали під час розгону Майдану?
Відповідь Микити Сергійовича:
— Це ті, що за ЄС? Ні, не шкода, по заслугах отримали. Я підтримую лише тих українців, що за Росію.
Перша реакція: обурення. Відразу захотілось в’їдливо прокоментувати, написати щось у Facebook, нещадно критикуючи твердолобий природний російський шовінізм. Та за хвилину я заспокоївся. Тієї миті раптово усвідомив основну різницю між людьми на Сході — й українцями, і росіянами (власне, всіма росіянами…) — й українцями, орієнтованими на Захід. Нетерпимість.
НЕ — ТЕР — ПИ — МІСТЬ.
Росіяни і частково українці, які виступають проти євроінтеграції, які не просто погодилися, а схвалювали безжальне побиття студентів на Майдані, не припускають, що хтось інший може думати по-іншому, інакше, не так, як вони. Немає значення, скільки є думок, наскільки хибні вони чи правильні, коли існує лише твоя думка, і вона — єдина, що має право на життя.
Я пригадую, як у ті дні на всі мої спроби довести друзям-росіянам (тоді в мене ще були друзі в Росії, і я, наївний, не полишав надій пробитися крізь пропагандистський шлак до їхніх мізків чи сердець), що в цивілізованій країні тупоголові спецпризначенці не можуть без причини місити молодь із багном, лупцювати її просто так — лише через те, що та насмілилася публічно висловити своє незадоволення владою, чув у відповідь здивовано-презирливе: «А чого вони там стояли? Треба було думати, куди лізуть». Я пригадую, як у грудні 2013-го запекло переповідав подрузі із Москви, в чиїй квартирі зупинявся влітку за півроку до розгону Євромайдану — під час підготовки до виходу російського перекладу технотрилера «Бот», — твердження очевидців розгону про те, як «беркутівець» бив вагітну дівчину, навмисно прицілюючись у живіт, на що отримав відповідь: «Та дурепа повинна була думати не про себе, а про дитину та зважати на те, куди йде». Я намагався довести їй, що «та дурепа» якраз і думала про майбутнє своєї дитини, але мої слова рикошетили від голови співрозмовниці, немов від броні…
Мені стало шкода Микиту Сергійовича Михалкова, та водночас я розумів: він лише продукт — типовий, пихатий і пафосний — системи, котра його виховала: спочатку СРСР, згодом — путінської Росії. Він не може бути інакшим. Старигань помре, так і не збагнувши, наскільки помилявся. Не стосовно вибору українців. Стосовно того, що українці мають беззаперечне право цього вибору.
З іншого боку — дуже добре, що є такі, як Михалков, люди, що блискуче демонструють те, від чого ми, українці, активно віддаляємось.
1 грудня 2013 року на центральну площу та прилеглі вулиці Києва вийшло, за різними оцінками, близько одного мільйона людей. Поміститися на Майдані всі не змогли: колона розтяглася на півтора кілометра — від парку Шевченка до Майдану Незалежності. Оцінивши кількість мітингувальників і налаштованість натовпу, загони міліції, що блокували підступи до Майдану, відступали, не вживаючи жодних заходів. Люди з вигуками «Йолку — геть!» знесли металеві загородження довкола недобудованої ялинки, встановлені на Майдані після кривавого розгону. Міліціонери в паніці розбіглися.
О 12:30 на Майдані почалося Всеукраїнське віче, на якому лідери опозиції озвучили план дій і оголосили про створення Штабу національного спротиву (ШНС), який розмістили на першому поверсі Будинку профспілок (навпроти Майдану Незалежності). До складу ШНС увійшли керівники та депутати трьох опозиційних партій («Батьківщини», «Свободи» й «УДАРу»), громадські діячі, журналісти, активісти із націоналістичних і патріотичних організацій. Серед них — Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок, Степан Кубів, Андрій Парубій (комендант наметового містечка Євромайдану), Борис Тарасюк, Едуард Леонов, Ольга Герасим’юк та ін. Начальником Штабу національного спротиву призначили Олександра Турчинова.
У цей час мітингувальники вилазили на каркас Кривавої ялинки, чіпляли до балок конструкції українські прапори, антиурядові й антипрезидентські плакати.
Близько 13:00 півсотні невідомих молодиків спортивної статури — у масках, із касками на головах — почали трощити вікна та двері першого поверху будівлі Київської міської державної адміністрації (КМДА; знаходиться на вулиці Хрещатик на півкілометра південніше від Майдану Незалежності). Міліція, попри невелику кількість нападників, не чинила опору провокаторам. До групи агресивних молодиків приєдналися півтора десятка активістів організації «Правий сектор» і журналістка Тетяна Чорновол. Разом вони виламали центральні двері в будівлі КМДА, після чого провокатори розбіглися, розчинившись у натовпі. Пізніше залишену напризволяще будівлю КМДА поступово зайняли мирні мітингувальники. У ній розташувались на ніч демонстранти, що приїхали до Києва з інших міст.
Після того як віче на Майдані завершилося, ще одна група провокаторів-«тітушок» імітувала штурм Адміністрації Президента, що знаходиться на вулиці Банковій, на два квартали західніше від Хрещатика. Вони закидали працівників міліції бруківкою та футбольними фаєрами. Потому, захопивши невідь-ким залишений неподалік Майдану величезний навантажувач «LongGong CDM833», спробували прорвати ланцюг силовиків, що охороняли підходи до Адміністрації. У натовпі перебував співак, лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський і майбутній голова держави Петро Порошенко, які закликали демонстрантів не піддаватися на провокації та намагалися втримати невідомих молодиків від активних дій. Напад імітували 50–60 осіб у масках, решта мітингувальників, які поступово підтягувалися на Банкову з Майдану та Хрещатика, просто спостерігала.
Як згодом виявиться, псевдоштурм із ефектним наїздом навантажувача, яскравими фаєрами, кийками, ланцюгами та грізними викриками невтомно знімали російські журналісти, причому, судячи з окремих кадрів, деякі з них перебували в приміщенні Адміністрації.
Присутній Петро Порошенко переконував, що в нападі на правоохоронців під Адміністрацією Президента брали участь наймані владою провокатори, так звані «тітушки», а учасники Євромайдану та члени націоналістичної партії «Свобода» до організації проведення штурму не мали жодного стосунку. Думку Порошенка підтвердила депутатка Інна Богословська, яка вийшла з лав Партії регіонів 30 листопада. Колишня регіоналка заявила, що, за словами очевидця, працівника готелю «Київ», провокаторів завезли до цього готелю напередодні, обіцяли після завершення акції заплатити по 250 гривень за день. Ще більш вагомим доказом є викладений в Інтернеті відеоролик, на якому видно, як о 12:00, приблизно за дві години до псевдоштурму, два білі автобуси із державними номерними знаками АА9967ВВ та АА9965ВВ завезли до внутрішнього двору одного з будинків на вулиці Банковій півсотні «тітушок». На відео також чути, як невідомий чоловік за кадром каже: «Коля, тут ще тітушок завезли». У ході вивчення зібраних журналістами фото-та відеоматеріалів несподівано виявили, що окремі учасники недільного штурму вільно перетинали ланцюг правоохоронців, опинялися на території, яку захищали внутрішні війська, та спілкувалися зі співробітниками МВС; потім так само вільно проходили на бік демонстрантів і продовжували чинити провокації. Були й інші докази організації штурму Адміністрації тодішньою українською владою: шлях для велетенського китайського навантажувача, який нападники використали під час спроби прорвати кордон із бійців внутрішніх військ, заздалегідь очистили, що зафіксовано на записах із камер спостереження, та жоден із правоохоронців не намагався зупинити «LongGong CDM833» дорогою до Адміністрації Президента; бійців внутрішніх військ навмисне виставили проти натовпу без щитів і в значно легшому, ніж у «беркутівців», які згодом розганяли натовп, захисному спорядженні: якби провокація вдалася і демонстранти, що прийшли із Хрещатика та Майдану Незалежності, пішли на штурм, без жертв серед правоохоронців не обійшлося б; протягом трьох годин (!) від початку заворушень на подвір’ї Адміністрації за рядами незахищених бійців внутрішніх військ стояли краще оснащені та підготовлені до оборони загони «Беркуту», які не робили спроб відбити навантажувач у нападників, розгін почали лише після того, як безпосередні учасники колотнечі з міліціонерами залишили територію; після псевдоштурму молодики в масках, які вдавали агресивно налаштованих українських «націоналістів», відпочивали та робили фото на згадку в приміщенні, яке нагадувало вестибюль одного із входів до Адміністрації Президента.
О 16:30, коли провокатори щезли та ситуація стала більш-менш стабільною, «Беркут» кинувся у наступ. Людей погнали назад до Майдану та Хрещатика. Тих, кого спецпризначенцям удалося наздогнати, валили на землю та жорстоко били. Кількох захоплених мітингувальників «беркутівці» притягли на подвір’я за Адміністрацією Президента, де продовжили з них знущатися. Після розгону 1 грудня було заарештовано декілька осіб за звинуваченням в організації масових заворушень. За словами журналіста української служби ВВС Романа Лебедя, всіх затриманих жорстоко побито. Він поговорив із рідними та друзями восьми з дев’яти заарештованих і з’ясував, що ніхто з ув’язнених не перебуває в жодних політичних організаціях і раніше не притягався до відповідальності за сутички з міліцією. «Беркутівці» просто затримували тих, кого змогли наздогнати.