— Та хіба ж це погано? — запитала Софійка, побачивши невдоволення на обличчі хрещеного. — Мають люди гроші, то чому ж не помандрувати світом, не побачити інші країни?
— Воно то так, та ми вже забули, яка наша донька. На туристів час є, а до батьків навідатися — часу зась! — невдоволено пробурмотів дядько.
— Не ображайтеся. Це ж її робота. Як каже дідусь: «Під лежачий камінь вода не тече».
— Робота, робота, — буркнув собі під ніс дядько Василь. — У нас теж робота, але для кого ми п’ять корів тримаємо? А гусей цілу череду? А кролі? Город? Кури? Усе задля неї. Зібрали їй гроші, зателефонували. Гадали, що хоч так приїде, хоча б за рік покажеться в рідній хаті. Але ж ні! Говорить: «Підіть на пошту та перекажіть гроші», — дядько Василь тяжко зітхнув. — Матір ледь відпоїв ліками після того, як донька таке бовкнула.
— Кажете, тітка Ліда від цього дуже засмутилася?
— Не лише від цього. — Дядько Василь відвів очі вбік, ніби чогось соромлячись. — Галя сказала, що її чоловік, цей бізнесмен, не може їсти в нашій хаті, бо тут пахне молоком, а він молочний запах, бачте, з дитинства терпіти не може.
— То нехай їсть свої туристські путівки!
Дядько Василь не втримався, усміхнувся.
— Добра ти дівчина, Софійко, щира. Мені б таку доньку.
— А я і є ваша родичка, бо хрещениця. — Дівчина щиро усміхнулася, і на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. — Не переймайтеся, усе буде добре. Ось побачите!
— Сподіваюся. Твої слова та Богові у вуха.
— То я піду? Переказуйте мої вітання тітці Ліді та Галі.
— Бувай, — кивнув рукою дядько Василь та пішов до свого автомобіля, а на душі аж полегшало, коли побалакав із хрещеницею. Так було завжди. З’явиться на хвилинку, як ясне сонечко, ластівкою пощебече, а на душі тепло стане, спокійно. І зростала дівчинка з дідом, не відчуваючи ні батьківського, ні материнського тепла, а стільки в ній тепла, доброти, світла та щирості, що на всіх вистачить.
Уже за годину Софійка встигла переговорити з бабою Параскою, розібрати листи та невеликий стос газет. Незабаром зі старою сумкою із затертим написом «Пошта» попрямувала селом від хати до хати, несучи в кожну з них свіжу пресу, листи та свою щасливу сяйливу усмішку.
Соні не дуже хотілося йти до сільського клубу, але баба Параска донесла, що приїхала до своїх батьків колишня шкільна подружка Олеся. З одноліток Софії в селі ніхто не залишився. Усі пороз’їжджалися на навчання та роботу до міста, тому нечасті зустрічі з однокласниками для неї були як маленьке свято душі, сповнене приємних спогадів із дитинства. А тут іще й дід підпрігся до баби Параски: «Іди до клубу, розвійся, попліткуй з Олесею».
— Коли ти так наполягаєш, то піду! — Соня підняла руки догори та пішла до хати перевдягатися, але на ґанку зупинилася та, усміхнувшись, посварилася пальцем діду та бабі Парасці. — Знаю, знаю ваші плани, змовилися, щоб мене спекатися. Зараз піду, а ти, діду, почнеш залицятися до бабці!
Сказала — і як вітром її здуло.
Соня вдягла джинси, червону кофтинку з короткими рукавами, довго та старанно, як у дитинстві, розчісувала гребінцем волосся. Дістала з косметички губну помаду, покрутила в руках та поклала її на місце. Але парфумами, які подарував їй Сашко, усе ж таки скористалася. Терпкувато-солодкий запах, що одразу заповнив кімнату, знову навіяв спогади про коханого. Дівчина усміхнулася, дивлячись у велике дзеркало старенької шафи.
— Навіть добре, що мене вмовили піти до клубу, — зізналася вона собі, бо відчула, що її зсередини аж розпирає від почуттів та душевного збудження, що наплинули хвилею. Їй конче було потрібно з кимось поділитися своєю радістю, а Олеся завжди її розуміла.
Вони ходили до одного класу й почали товаришувати не одразу. Спочатку Соні Олеся не дуже подобалася. Здавалася млявою, навіть вайлуватою, мовчазною. Соня ж була вертлявою цокотухою. Але згодом, десь у п’ятому чи шостому класі, Софійка побачила в Олесі те, чого не помічала раніше. Її повільність була не вайлуватістю, а продуманими рухами, кожне слово — зважене й розумне. Дівчатка були зовсім різні, але вони гармонійно доповнювали одна одну. Після закінчення школи Олеся поїхала до міста, де вступила до педагогічного інституту. Цього року вона закінчувала навчання і, напевне, піде працювати до школи.
Соня оцінливо поглянула на своє відображення в люстерку та залишилася задоволеною. З-під довгих та чорних вій на неї дивилися темно-карі, кольору чорного шоколаду, виразні великі очі, чорні брови — ніби крила птаха в польоті, тонкий та прямий ніс, пишні чутливі губи кольору стиглої вишні яскраво виділялися на засмаглому обличчі, яке обрамляло золотаве та блискуче волосся. Вона крутнулася на тоненьких підборах, розглядаючи свій стан. Довга та тонка шия здавалася їй не зовсім привабливою, але розпущене волосся дбайливо маскувало цю ваду. Худенькі плечі, невеликі, але округлі груди, тоненька талія та високі підбори робили її ще стрункішою та вищою на зріст. Софійка грайливо підморгнула своєму відображенню та майнула надвір.
Клуб стояв серед великого парку. Дівчина пам’ятала той час, коли тут були рівні заасфальтовані доріжки серед величезних старих лип і верб. Колись обабіч алеї стояли пофарбовані дерев’яні лави, росли густі, акуратно підстрижені кущі та були розбиті клумби з різноманітними квітами. Софійка згадала, як одного разу вихор скинув із величезної липи гніздо лелек. Тоді хлопці, бажаючи допомогти бусликам, неймовірними зусиллями затягли на саму верхівку дерева колесо з автівки та примостили туди гніздо. Лелеки підремонтували своє житло, і вже влітку звідти виглядали голівки їхніх пташенят. Тепер було все занедбане: лави зламані, фарба на них давно полущилася й облізла, замість дбайливо та рівно підстрижених кущів — зарості кропиви, посередині великої клумби на правах господаря розрісся лопушняк, розклавши велике розлоге листя.