Удавати хворого я починав без жодних глядачів, ніби для себе самого, щойно моє рішення насолодитися цього дня свободою разом з невблаганним ходом годинникових стрілок виростало в нагальну потребу. Я вже проґавив останню хвилину, коли можна було встати, не боячись запізнення, в їдальні вистигав приготований покоївкою мій сніданок, тупоголові хлопчаки вже йшли до школи, будній день розпочався, і я мав власними силами, на свій страх і ризик вирватися з цього деспотичного розпорядку. Від сміливости такого задуму мені холонуло серце й починало пекти під грудьми. Нараз я помічав, що мої нігті набули синюватого відтінку. Ранок, очевидно, випав прохолодним, тож досить було пролежати кілька хвилин без ковдри або, ще краще, пройтися кімнатою й злегка втомити себе, щоб схопити дрижаків. Те, про що я зараз кажу, досить характерне для мене; мій організм завжди був легко вразливий і потребував дбайливого догляду, тож усю мою подальшу бурхливу діяльність я розглядав як мужнє само-передолання, ба більше — як неабиякий моральний подвиг. Коли б то було не так, ні тоді, ні в подальшому моєму житті мені б не вдалося за допомогою навмисного легкого стомлення тіла й мозку вдавати тяжкохворого й за потреби налаштовувати своє оточення на поблажливий, жалісливий лад. Здоровань так запросто не прикинеться хворим. Тільки людина, — дозвольте мені знову вдатися до цього звороту, — тільки людина, створена зі шляхетного матеріалу, навіть не хвора в звичному розумінні слова, може так зріднитися з недугою, що довільно відтворюватиме її завдяки внутрішньому сприйняттю її сутности. Я заплющив очі і зразу знов широко розплющив, надавши їм запитального й скорботного виразу. Навіть без дзеркала я знав, що моє волосся, скуйовджене від сну, довгими пасмами спадає мені на лоба, а моє обличчя бліде від хвилювання й страху. Аби воно виглядало ще й змарнілим, я вдавався до власного винаходу: ледь помітно прикушував зубами внутрішню сторону щік, тож підборіддя видовжувалось, а щоки ставали запалими, таким чином створювалося враження тяжко проведеної ночі. Тремтячі ніздрі й ніби хворобливе посмикування м'язів у кутиках очей доповнювали картину. Руки з синіми нігтями я складав на грудях, на стілець біля ліжка ставив знятий з раковини таз і, раз по раз клацаючи зубами, чекав, поки за мною пошлють.
Траплялося це не зразу, оскільки мої батьки полюбляли довго поспати, тож поки вони з’ясували, що вранці я не пішов з дому, в школі минали вже два чи три уроки. Аж ось моя мати піднімалась нагору й входила до моєї кімнати, ще з порога запитуючи, чи я не захворів. Я дивився на неї широко розплющеними, незворушними очима, немов насилу приходячи до тями й ще не розуміючи, де я й що зі мною, та відповідав, що, мабуть, справді хворий.
- Що ж тобі болить? — питала вона.
- Голова… все тіло ламає… Чому мене так лихоманить? — промовляв я, ніби важко ворушачи язиком, і неспокійно перевертався в ліжку з боку на бік.
Мати переймалася до мене співчуттям. Не думаю, щоб вона сприймала мою хворобу всерйоз, та оскільки чутливість у ній завжди брала гору над розумом, в неї бракувало духу вийти з гри, навпаки, вона, як у театрі, починала мені «підігравати».
- Бідолашна дитино, — вигукувала вона, підперши щоку вказівним пальцем і сумно похитуючи головою. — Отже, їсти ти нічого не хочеш? Я здригався, судомно притискав підборіддя до грудей і робив заперечний жест. Залізна послідовність моєї поведінки витвережувала матір, підточувала її впевненість, позбавляла задоволення, яке вона разом зі мною отримувала від цієї ілюзії, адже їй просто в голові не вкладалося, що людина може зайти у своїй грі так далеко, щоб відмовитися від їжі і пиття. Вона дивилася на мене недовірливим, допитливим поглядом. Та помітивши це й бажаючи підштовхнути її до потрібного мені рішення, я негайно розігрував найважчу й найефектнішу з усіх заготовлених мною сцен. А саме: я схоплювався з ліжка, тремтячими, непевними руками підсував до себе таз і буквально падав на нього, не зважаючи на страшні судоми й корчі, що змикали моє тіло, — лише кам'яне серце могло встояти перед лицем таких страждань. — Більше вже нічого немає, — давлячись і задихаючись, промовляв я, підводячи від таза змучене, змарніле обличчя. — Вночі з мене вже все вийшло… Тут я вважав за потрібне зобразити жахливий напад ядухи, такий сильний, ніби я й справді мав задихнутися. Мати притримувала мені голову й переляканим голосом наполегливо гукала мене на ім’я, сподіваючись привести до тями. Коли судоми мене злегка відпускали, вона викрикувала:
- Я зараз пошлю за Дюзінґом!
Й остаточно переконавшись у моїй хворобі, вибігала з кімнати. Цілком виснажений, але несказанно радий і задоволений, я падав на подушки. Як часто я подумки малював собі цю сцену, як часто відпрацьовував її про себе, перш ніж набрався хоробрости й розіграв її «на публіці»! Не знаю, чи зрозуміють мене, та коли я вперше втілив у життя свій план і досяг усього, чого хотів, то був сам не свій від щастя. Не кожен здатний на таке! Багато хто про це мріє, але не може здійснити власних мрій. Людина думає, от якби зі мною трапилося щось приголомшливе. Адже коли ти падаєш без тями, коли цівка крови цебенить з рота й судоми корчать твоє тіло, — як швидко тоді жорстокість і байдужість світу обертаються увагою, переляком, запізнілим каяттям. Але тіло витривале й нечутливе, воно терпить, коли душа вже давно жадає співчуття і ласкавої турботи, воно все ще не подає тривожних сиґналів, які кожному могли б сказати, що з тобою може трапитись біда, й голосно волали б до людської совісти. Й ось я не тільки зумів відтворити ці симптоми, але й домігся результатів не менших, ніж якби вони виявилися без свідомої моєї участи. Я виправив природу, здійснив мрію. І тільки той, кому вдавалося з нічого, на основі одного лише внутрішнього знання й спостереження за речами, іншими словами — на основі фантазії та, звичайно, великої сміливости, силоміць створити життєздатну дійсність, тільки той зрозуміє, в якій щасливій знемозі перебував я, успішно закінчивши виставу.
За годину з'являвся санітарний радник Дюзінґ. Він став нашим домашнім лікарем після смерти старого доктора Мекума, який допоміг моєму народженню. Дюзінґ був довготелесим чоловіком, який вічно сутулився, його волосся стояло дибки, він раз по раз затискав свій ніс між великим і вказівним пальцями й потирав одна об другу широкі кістляві руки. Ця людина була для мене небезпечною: не своїм лікарським талантом — він, як я гадаю, фахівцем був невеликим (проте найлегше обдурити саме хорошого лікаря, який самовіддано служить науці заради неї самої), — ні, небезпечним він був через грубу життєву кмітливість, доволі часто властиву пересічним натурам, саме їй він і завдячував своїй кар'єрі. Цей послідовник Ескулапа, обмежений і честолюбний, роздобув собі звання санітарного радника завдяки особистим зв'язкам, знайомству з великими вино торговцям — одне слово, за протекцією, тож він часто їздив до Вісбадена, де енергійно пробивав собі нові відзнаки й таким чином далі просувався кар’єрною драбиною. Характерною для нього була його звичка — і в цьому я переконався на власні очі — приймати пацієнтів не за чергою, а нітрохи не соромлячись, пропускати вперед людей багатих і знаних у суспільстві, проминаючи пацієнтів «з простих», які прийшли набагато раніше. Високопоставлених хворих він оточував надмірною турботою й піклуванням, тоді як до незаможніх звертався грубо, недовірливо й най частіше намагався оголосити їхні скарги необґрунтованими. На моє переконання, він був здатний на будь-яку ницість, брехню, неправдиві свідчення, якщо цим міг догодити «верхам», або зарекомендувати себе відданим слугою можновладців; примітивний здоровий глузд підказував йому, що саме так повинна діяти людина бездарна, яка сподівається досягти успіху в житті. Річ у тому, що мій бідний батько, незважаючи на своє сумнівне становище, як фабрикант і платник податків, належав до відомих городян, тимчасом як санітарний радник був у нього домашнім лікарем, тобто від нього залежав, й, очевидно, просто жадібно хапався за будь-яку можливість вдатися до корупції, та хай там як, але цей тип вирішив, що повинен діяти зі мною заодно.
Щоразу, коли він звертався до мене з удаваною лікарською добродушністю: «Ой-ой-ой, що ж це з нами таке трапилося?» або: «Це що за коники, хлопче?» — й сідав біля мого ліжка, щоб вислухати і розпитати мене, — повторюю, щоразу несподіване мовчання, посмішка або навіть підморгування з його боку мали спонукати мене відповісти йому тим самим, а отже, просто визнати, що в мене вихідний у зв’язку з днем «святого ледаря», як він, напевне, називав це про себе. Але я жодного разу не пристав на його гру. Й утримувала мене від цього не обережність (скоріш за все, я міг би йому довіритись), а радше гордість і презирство. Всі його намагання втягти мене у змову виявилися марними, тільки очі в мене робилися все сумніші й розгубленіші, щоки западали ще більше, губи безсило опускались, дихання ставало уривчастим; я завжди був готовий у разі потреби вдати перед ним напад нестримної блювоти і з такою незворушною послідовністю продовжував свою симуляцію, що йому врешті довелося визнати себе переможеним, забути про свою розсудливість і звернутися за допомогою до науки.
Це давалося йому нелегко, по-перше, тому що він був дурний, а по-друге, тому що картина хвороби, яку я відтворював, грішила надто вже великою невизначеністю. Він вислуховував і вистукував мене зусібіч, запихав мені в горло ручку чайної ложечки, допікав частим вимірюванням температури й нарешті таки мусив проголосити свій вердикт: — Мігрень. Жодних підстав для занепокоєння немає. Схильність цього юнака до головного болю нам давно відома. На жаль, цього разу зачепило й кишківник. Я рекомендую спокій, ніяких відвідувачів, якомога менше розмовляти й побільше лежати в затемненій кімнаті. Дуже добре в таких випадках приймати кофеїн з лимонною кислотою. Зараз я випишу рецепт. Якщо ж у нашому містечку траплялися два-три випадки грипу, то він говорив: — Грип, шановна пані Круль, грип, ускладнений гастритом. Крім того, запалення дихальних шляхів, хоча й досить незначне. У вас з'явився кашель, мій друже, чи не так? Температура трохи піднялася, а протягом дня, безперечно, підніметься ще на кілька десятих. Пульс прискорений і нерівний. З властивим для нього браком фантазії він прописував кисло-солодке зміцнювальне вино, я його пив із задоволенням, після витриманого бою воно викликало в мене утихомирений, задоволений настрій.
Звичайно, лікарський фах не є винятком серед інших професій, тож багато лікарів — звичайнісінькі дурні, готові бачити те, чого немає, й заперечувати абсолютно очевидне. Будь-який не фаховий знавець людського організму перевершує їхнє знання найтонших секретів настільки, що йому за виграшки обвести навколо пальця вченого медика. Катар дихальних шляхів, який у мене виявив санітарний радник, мною не був передбачений; у вигаданій мною клінічній картині я не зробив на нього ні найменшого натяку. Та оскільки мені все таки вдалося змусити Дюринґа відмовитись від його вульґарного діагнозу: «святкує святого ледаря», то нічого дотепнішого за грип він придумати не зумів, і ось, боячись осоромитися, вимагав, щоб я страждав від нападів кашлю, і твердив, що в мене розпухли мигдалини, чого теж не було. Але щодо підвищеної температури він не помилявся, хоча це й не робило чести його шкільній премудрості. Лікарська наука чомусь хоче, щоб жар завжди був тільки наслідком зараження крови збудниками хвороби, й стверджує, що підвищення температури пов'язане лише з фізичними явищами. Але це смішно! Читач давно вже збагнув, до того ж я запевняю його чесним словом, що коли санітарний радник Дюзінґ мене вислуховував, фізично хворим я не був, але миттєве збудження, задуманий мною від важний план, своєрідне сп'яніння, яке я відчував, увійшовши в роль хворого, роль, що потребувала участи всього мого організму й граничної досконалости виконання, аби не бути комічним, ба більше, певне натхнення, яке вимагало водночас і напруги, й ослаблення всіх сил, аби зробити уявне справжнім для мене та інших, — усе це разом привело діяльність мого організму в стан такої високої напруги, що санітарний радник справді міг прочитати це на термометрі. Прискорення пульсу, звичайно, пояснювалось тими самими причинами, а коли голова радника лягла до мене на груди і я відчув тваринний запах його сухого сивого волосся, то завдяки цьому враженню мені вдалося навіть надати своєму серцю нерівний — то завмираючий, то прискорений — ритм. І, нарешті, щодо шлункового розладу, який, незалежно від діагнозу, щоразу проголошував доктор Дюзінґ, то мушу зауважити, що в мене шлунок завжди вирізнявся такою хворобливою чутливістю, що при будь якому душевному струсові починав стискатись і пульсувати, так що в інших життєвих випадках я, так би мовити, страждав не серцебиттям, як інші люди, а «калатанням шлунка». І санітарний радник лише вражено спостерігав за цим феноменом.
Отже, прописавши мені гіркі піґулки або кисло-солодке зміцнювальне вино, він ще якийсь час сидів біля ліжка хворого, жваво розмовляючи з моєю матір'ю, тоді як я уривчасто дихав на пів розтуленим ротом, втупивши в стелю втомлений, згаслий погляд. Іноді до нас приєднувався і батько. Вигляд у нього бував збентежений, він намагався не зустрічатись зі мною очима й користувався нагодою поговорити із санітарним радником про свою подагру. Залишившись урешті на самоті, я збавляв день, часом навіть і два-три дні у мирному відпочинку і в солодких мріях про життя, про майбутнє, щоправда, отримував при цьому лише мізерну дієтичну їжу, але тим смачнішою вона мені здавалась. А коли протертий суп із сухариками не задовольняв мого юнацького апетиту, я обережно вилазив з ліжка, тихенько підіймав кришку свого маленького бюрка і брався поглинати шоколад, запаси якого у мене майже ніколи не переводились.
Звідки були в мене ті ласощі? Вони потрапляли до мене дивним, так би мовити, фантастичним чином. У нижній частині містечка, на розі доволі жвавої торгової вулиці, містилася чепурна й приваблива крамничка делікатесів, коли не помиляюся, філія вісбаденської фірми, яка обслуговувала клієнтуру з вищого світу. Дорогою до школи й назад я щодня проходив повз апетитну вітрину цієї крамниці, а часом навіть заходив до неї з якоюсь копійчиною в руці, щоб купити відповідно до мого капіталу трохи дешевих фруктових або ячмінних льодяників. Одного разу в обідню пору я застав крамницю порожньою, там не було не лише покупців, але й жодного продавця. Дзвінок, який зазвичай при відчинянні й зачинянні дверей штовхав зубець металевого стержня й спрацьовував, таки задзвонив, але дзенькіт його або не долетів до заднього приміщення, відокремленого від крамниці заскленими дверима із зеленою складчастою фіранкою, або в ту хвилину там теж нікого не було. Принаймні, ніхто звідти не з'явився. Здивований, зляканий і навіть схвильований тією мовчанкою і пусткою, я роззирнувся. Ніколи ще мені не вдавалося так вільно оглядати цей спокусливий закуток. Вузькувате, хоча й високе приміщення було віднизу до верху набите ласощами. Щільні ряди шинок і ковбас всіляких форм і кольорів — білих, жовтих, червоних і чорних, круглих і твердих, як гарматні ядра, а також довгих, вузлуватих і кручених, ніби мотузка — затемнювали вікна. Бляшані консервні коробки какао та чаю, різнокольорові банки з варенням, медом і зацукрованими фруктами, стрункі й пузаті пляшки з лікерами й пуншевимі есенціями заповнювали стінні шафи від підлоги до стелі. Під склом на прилавку красувалися тарелі й полумиски з апетитною вудженою рибою: макреллю, міногами, камбалою й вуграми. Там стояли також страви з італійським салатом. На брилі льоду розкинув свої клешні омар; шпроти, щільно притиснуті один до одного, мерехтіли жирним золотом у відчинених скриньках; добірні фрукти, полуниці й грона винограду, ніби занесені сюди з краю обітованого, громадилися серед башточок, вибудованих із бляшанок з сардинами та спокусливих білих баночок з ікрою й паштетом з гусячої печінки. З верхніх полиць звішувались шийки вгодованої домашньої птиці. Різносортні ковбаси й м’ясива, готові до нарізки, про що свідчили довгі й вузькі ножі з масними лезами, що лежали поряд: ростбіф, шинка, язики і копчена лососина й гусячі грудки, — стосиками височіли трохи далі. Великі скляні ковпаки прикривали найрізноманітніші види сирів: цегляно-червоні, молочно білі, мармурові з прожилками й такі, що ласою золотистою хвилею випливали зі своєї срібної обгортки. Між ними зеленіли артишоки, пучки зеленої спаржі, купки трюфелів і ніби висипані з рогу достатку райдужні, лискучі печінкові ковбаски, загорнені в строкатий станіолевий папір. На окремих столиках були розставлені відкриті бляшанки з найкращими сортами бісквітів, таці зі складеними навхрест медовими пряниками, що виблискували брунатним полиском, а серед них височіли стрункі скляні вази, повні цукерок і глазурованих фруктів.
Я стояв, ніби зачарований, трепетно вдихаючи грудьми чудове повітря, в якому аромати шоколаду та вудженини змішувались зі смаковито-затхлими пахощами трюфелів. Казкові країни й підземні скарбниці, де щасливчики сміливо напихають собі кишені й навіть чоботи коштовним камінням, поставали в моїй уяві. Так, то була казка або сон! Гнітюча законність і добропорядність буднів нараз зникала, розчинялась, умовності й перешкоди, які в щоденному житті стіною стоять на шляху жадання, також якимось щасливим чином танули як туман. Радість від того, що цей щедрий закуток землі зараз підпорядкований моїй єдиній владі моменту, охопила мене з такою силою, що я відчув сверблячку по всьому тілі. Насилу я придушив у собі бажання скрикнути від шаленого щастя, від насолоди від усієї повноти небувалої свободи.
- Добрий день, — промовив я в пустку, й мені ще досі чується здавлений, неприродно-спокійний звук мого голосу, що загубився серед тиші.
Відповіди не було. Й саме цієї миті в мене буквально потекла слина з рота. Швидко й безшумно я підступився до одного з бічних столів, що аж угинався від ласощів, широким жестом запустив руку в найближчу вазу з цукерками, висипав цілу пригорщу в кишеню пальта, пройшов до дверей і за мить уже зник за рогом.
Мені, звичайно, закинуть, що моя витівка — звичайнісінька крадіжка. Та я змовчу, спробую пропустити це повз вуха, адже все одно не можу завадити вживанню цього жалюгідного слова тому, кому приємно його вимовляти. Але одна річ — слово, дешеве, заяложене, яке аж надто приблизно описує життя, й зовсім інша — живий, безпосередній, вічно юний вчинок, що сяє неповторною, незрівнянною новизною. Тільки звичка й лінощі змушують нас думати, що це те саме, тоді як насправді слово, оскільки воно має характеризувати вчинок, нагадує радше хлопавку для мух, тобто завжди б'є мимо. До того ж, коли мова йде про вчинок, істотним є не «що» і не «як» (хоча останнє все-таки важливіше), а «хто». Хай би що я робив у житті, то завжди був мій вчинок, а не вчинок якогось ім'ярек, і хоча мені довелося спізнати всякого й різна потолоч, у тому числі охоронці правосуддя, іменували мій вчинок так само, як і десятки тисяч інших, але в глибині душі я непохитно вважав себе улюбленцем богів, моя вищість увійшла в плоть і кров, тож я внутрішньо незмінно повставав проти такого прирівнювання. Перепрошую мого майбутнього читача за цей відступ у сферу розумування, що, можливо, не личить людині мало освіченій і за родом своїх занять незвичній до роздумів, проте я вважаю за обов’язок мірою можливости примирити читача зі своєрідністю мого життя, а якщо це не вдасться, то вчасно втримати його від читання цих сторінок.
Повернувшись додому, я проходив у пальті до себе в кімнату, щоб викласти на стіл і роздивитися принесену здобич. Я заледве вірив, що все це моє. Адже уві сні чого тільки не потрапляє нам до рук, та прокинешся — а в тебе всього того катма. Тож лише той може, принаймні частково, розділити мою радість, хто здатний уявити собі, що скарби, даровані йому в спокусливому сні, при світлі ранку лежать перед ним на ковдрі, такі реальні й відчутні на дотик, наче сон забув забрати їх із собою.
Цукерки найдорожчих сортів, з солодкавим лікером або ніжно-ароматним кремом, були загорнуті в кольорові станіолеві папірці, але мене п'янив не їхній чудовий вигляд і смак, а уявлення, що це коштовності зі сновидіння, які я врятував для справжнього життя, і моя радість була така глибока, що я, природно, став подумувати, як би мені принагідно знову спробувати щастя. Читач може поставитися до цього факту як йому заманеться, — сам я не вважав за потрібне надто довго про це роздумувати. Річ у тому, що в обідній час крамниця делікатесів іноді залишалась без нагляду — звісно, не часто, не регулярно, але через більші або менші проміжки часу це таки траплялося, — що я й помічав, проходячи з ранцем за плечима повз засклені двері. В таких випадках я заходив тихо, обережно, так що дзвіночок не видавав ні звуку, хоча язичок і терся об його стінки, причиняв за собою двері, про всяк випадок говорив «добрий день» і хутко брав те, що мені хотілося — завжди небагато, скромно: жменю цукерок, скибку медового пряника, плитку шоколаду, так що ніхто ніколи не запідозрював пропажі. Коли в пізніших частих моїх «перевтіленнях» я так само легко й вільно пригорщами брав ласощі життя, мені здавалося, ніби мене охоплювало знову те особливе відчуття, яке не піддається визначенню, але було для мене таким близьким завдяки своєрідному перебігові моїх думок та самоаналізу.
Невідомий читачу! Маю зізнатись, на якийсь час я навіть відклав перо, аби зібратися з думками, перш ніж вступити у сферу, яку я вже не раз заторкував у своїх спогадах і на якій, як людина сумлінна, я маю зупинитися трохи докладніше. Кваплюся з попередженням: того, хто чекає від мене легковажного тону й слизьких жартів, неминуче спіткає розчарування. Навпаки, у цих записах я прагну поєднувати належну щирість з тією стриманою серйозністю, яку диктують мораль і благопристойність. Бо, на противагу багатьом, я ніколи не любив масних жартів, більше того, з усіх видів розбещености розбещеність мови у мене завжди викликала найбільшу огиду, адже вона не виправдана жодною пристрастю. Коли людина дозволяє собі солоні жарти, здається, мова йде про щось простецьке, кумедне, та насправді тут ми торкаємося найважливішого таїнства природи, й говорити про нього нахабним, вульґарним тоном — означає зраджувати це таїнство знущанням плебсу. Але повертаюсь до сповіді!
Передовсім мушу зауважити, що певні відносини дуже рано почали відігравати роль у моєму житті, опосідати мої думки, становити предмет моїх мрій та дитячих ігор, — набагато раніше, ніж я дізнався, як це називається і яке загальне значення має; тож картини, що поставали в моїй бурхливій уяві, і пронизливе задоволення, яке я при цьому відчував, здавались мені моєю особистою, нікому іншому не зрозумілою властивістю, дивацтвом, про яке я вважав за ліпше не говорити вголос. Не знаючи, яким словом означити цей підйом і солодке хвилювання, я вигадав для них два найменування: «найкраще» і «велика радість» — і зберігав їх як безцінну таємницю. Через таку ревниву замкненість, через мою самотність і ще внаслідок третього чинника, про який згадаю нижче, я тривалий час залишався в цьому стані духовної невинности, що ніяк не в'язалося з бурхливістю моїх почуттів. Адже відтоді, як себе пам'ятаю, «велика радість» посідала чільне місце в моєму душевному житті; ба більше, вона, мабуть, пробудилась у мені ще за межею пам'яті. Маленькі діти зазвичай безневинні через незнання; припущення, що вони невинні в сенсі справжньої чистоти і янгельської святости, — то лише сентиментальне марновірство, що розсіюється при ближчому розгляді. Принаймні мені з достовірного джерела (про яке я зараз оповім детальніше) відомо: ще біля грудей годувальниці я виявляв недвозначні ознаки почуття; ця оповідь видається мені доволі ймовірною і вельми характерною для моєї енергійної натури.