Микола Григорович уважно стежив за змінами на лиці Жені Бублика і з розумінням кивнув.
— М-да, з таким середовищем у нас тут не густо. Місто базарників. І від цього нікуди не дінешся. Пустеля. І я в цій пустелі, чоловіче, живу вже сто років. Чуєте-чуєте? Сто років! Колись мені здавалося, що збожеволію. Таке все огидне, мерзенне, тупе навколо. Хоч би одна жива душа! Навколо — мертвяки! Самі морди торгашів і спекулянтів. П’яні рожі. Ідіот на ідіотові. М-да. Але це не страшно, чуєте, Женю, це не страшно! Або пустеля зжере тебе, або ти піднімешся над нею! — несподівано пожвавився Хорошевський і збуджено заходив туди-сюди своїм кабінетом, розмахував руками і продовжував свій монолог.
Женя задумано склав на колінах руки: він усвідомив, що його в рідному місті більше ніхто ніколи не зрозуміє, окрім Миколи Григоровича. Хорошевський дружньо поплескав його по плечу.
— Мама каже, що я мазюкаю дурню, — пригнічено сказав Женя й опустив голову.
— Вона у тебе не вірить?
— Не знаю. Мабуть, не дуже.
— М-да.
— Вона каже: це не принесе грошей і зробить мене нещасним. Вона часто запитує, коли дивиться на мої картини…
— Що вона каже? — насторожився Микола Григорович.
— Каже: «І де ти будеш працювати? Як будеш заробляти на хліб?» Я не знаю, що їй казати. Вона постійно говорить так, що мені стає страшно, — ображено сказав Женя.
— А ким мати працює?
— Вона вчителька.
— М-да. Дивно, — пробурмотів він, — учителька… мала би розуміти. М-да.
Женя замовк і опустив голову. Хорошевському здалося, що малий от-от заплаче.
— Нікого не слухай! У тебе є талант і тобі треба його розвивати! Твої ескізи цьому підтвердження! Правда, ще треба серйозно попрацювати — поставити техніку, навчитись керувати світлом, опанувати простір і форму, навчитися її зображувати. Одним словом — треба постійно малювати і не відступати. Тільки досвід і читання хороших потрібних книг. М-да.
— А які книги треба читати? — загорілися очі в Жені Бублика.
Хорошевський знову почав туди-сюди ходити своїм кабінетом, зупинився перед дерев’яними і запиленими стелажами, почав бігати очима, ритися на них своїми великими руками, перевертати купу мотлоху. Нарешті він витягнув декілька книг: «Муки й радості» Ірвінґа Стоуна та «Мартіна Ідена» Джека Лондона.
— Тобі спершу треба гідні приклади для наслідування. Ось — почитай романи про митців, про те, як їм було важко, але вони не зламалися і не відступили. Відкинь сумніви і витри шмарклі! Ці романи — якраз для твого віку, коли юний митець ще розгублений і йому здається, ніби він найнещасніша людина у цьому світі. Прочитай — і ти зрозумієш, чоловіче, що людям було гірше. Людям було гірше! Чого це ти розкис? Чоловіче, люди не мали що їсти, сиділи в тюрмах, гнили у таборах, пропадали посеред вулиці — і творили! А ти отут розкис. Нема середовища, нема того, нема сього… До лампочки! Чуєте-чуєте, до лампочки! Після цих книг ти сміятимешся над собою і над своїми так званими невдачами.
— Дякую! — захоплено сказав Женя і взяв запилені книги. Він охайно повитирав долонею з них пилюку, почав гортати, але Хорошевський сказав, щоб дивився і читав їх удома. Він усміхнувся і додав, що ті мавпи, з якими доводиться жити, після прочитання цих книг будуть здаватися наївними смішними комашками. Женя Бублик не зрозумів. Як це можуть його знайомі і друзі після книжок стати комашками.
У кабінет обережно постукали, з-за дверей виринула голова дружини Хорошевського, вона сказала, що на стіл уже накрито, можна сідати вечеряти.
— М-да, — ствердно сказав Микола Григорович і запросив юного художника Женю Бублика до столу.
Вони перейшли у вітальню з ветхими вицвілими шпалерами сіро-жовтого кольору, кімната також була закладена книгами, підрамниками, картинами і всіляким творчим мотлохом. Сіли за стіл без скатертини, на якому стояла здоровенна каструля з черпаком і з якої підіймалася запашна пара. У глибині кімнати, на стосі книжок під стіною, флегматично сиділа миша і мало звертала увагу на присутніх. Женя Бублик здивувався, чому за нею ніхто не ганяється. Микола Григорович Хорошевський запропонував скуштувати його сливівку або калганівку, він вихвалявся, що кращої ніхто не робить у районі, не те що в місті, за старовинними родовими рецептами, не якась бормотуха для алкашів. Женя сконфузився, бо ніколи ще не пив із дорослими: в гуртожитку чи за клубом у селі — це зовсім інше, а тут — із самим викладачем, дарма, що пенсіонером! Микола Григорович важко підвівся з-за столу, мало не перевернувши свою металеву миску, і пішов на кухню, де заворкотів до дружини. Потім він повернувся з купою пляшок, горлечка яких були затиснуті між його величезними пальцями і закриті саморобними паперовими корками. Він поставив цю батарею повних пляшок на стіл біля каструлі і сказав «ось». Тим часом його дружина, згорблена старша жіночка, принесла на тарілці грубо нарізаний хліб.