Він вийшов на вулицю. Навпроти готелю, метрів тридцять праворуч, якщо перейти вулицю, була сувенірна крамничка, схожа на велетенську шкатулку; крамничка тулилася до паркану території дерев’яної церкви, і біля неї стояла Людмила й розмовляла по мобілці. У неї був серйозний вираз обличчя, правою рукою вона іноді жестикулювала під час розмови, ніби намагалася довести свою думку, переконати, і непомітно для себе користувалася звичними жестами. Від морозу щоки її рум’янилися і буквально горіли. Людмила також помітила Богдана і ніби виструнчилася, на обличчі майнула усмішка. Вона енергійно махнула йому рукою. Зарецький пішов до неї, пропускаючи транспорт, що їхав дорогою. Людмила, тільки-но привітавшись, одразу запропонувала поставити машину до неї в гараж. Він погодився і сказав, що на вихідних можна десь з’їздити — подивитися краєвиди чи накупляти різних сувенірів. Зарецький любив купувати подарунки для своїх рідних і близьких, тож випадала чудова нагода подивитися на вироби з металу, дерев’яні шкатулки, глиняний посуд із місцевими розписами, а ще на коцики й сорочки ручної роботи. Вона сказала, що знає, де сувеніри можна придбати за оптовими цінами, бо тут деруть із туристів втридорога.
— Я також у душі шопоголік, — усміхнувся він.
Дорогою, коли вони їхали до її будинку, Богдан захотів поговорити про великий сніг і про те, як до цього ставляться місцеві.
— А тут буває великий сніг?
— Сніг?
— Так — дуже багато снігу.
— Мабуть, буває. Це все-таки гори. Я, правда, не місцева. Живу тут лише чотири роки. Такий сніг може бути будь-де. Зараз клімат не той, як був колись. Важко говорити про щось чітко та впевнено. А ти хочеш побачити великий сніг?
— Хотілося б на таке подивитися, — усміхнувся Зарецький.
— Моя мати розповідала, що в її дитинстві був такий сніг, коли вони з даху хати каталися на санчатах. Виходили горою снігу, яка опиралася на хату, та їхали собі з вереском униз.
— Хотів би я так спробувати.
— Для цього потрібно повернутися в дитинство.
— Цікаво, чи це можливо, — задумано сказав Богдан.
— У наших мріях — усе можливо.
Вони звернули з головної дороги в провулок і проїхали метрів п’ятдесят.
— У тебе цікава вимова, немісцева, — сказав Зарецький, обережно об’їжджаючи невеликий тракторець із причепом вугілля, що стояв посеред дороги.
— Я з центру приїхала — із Черкащини, річка Рось.
— Гарячі місця. Бойові. Я відпочивав у тих краях, багато де бував.
— Ми вже приїхали! — показала Людмила на свій компактний двоповерховий будинок із коричневої цегли.
Вона зайшла через хвіртку і відчинила зсередини металеві ворота. Зарецький штовхнув їх, і вони подалися. Потім Людмила відчинила цегляний, теплий гараж, який стояв своїми воротами перпендикулярно до входу в будинок, і Богдан поставив машину. Він обережно здав назад і заїхав майже впритул до металевого стелажа та масивної металевої стійки, яка тримала два двигуни для рибальських човнів. Коли він вийшов із гаража, то помітив надбудову з вікном, від якої тягнувся засклений і накритий коричневою металопластиковою черепицею навісний коридор до будинку, який буквально вклинювався в нього на рівні другого поверху.
— Що це?
— У мене чоловік був трохи дивак. Ну, дуже креативний дивак. Він собі зробив над гаражем компактний кабінет, а щоб не виходити на вулицю, придумав ось такий коридор під дахом. Різне буває — злива, сніг, вітер, от захотілося в домашніх капцях і халаті ходити відразу з будинку в кабінет — і це виявилося дуже зручно.
— Прикольно. Це як башта з чорного дерева. А що він там робив, якщо не секрет?