— Чому?
— От нетерпляче дівчисько, — засміявся він, — приїдемо на місце — розкажу!
— Ну розкажи! Хочу вже! Розкажи! — капризувала Ксеня, зумисне надимаючи свої повненькі, як у Скарлетт Йохансонн, губки, що завжди дуже подобалося чоловікові.
— Добре, — врешті погодився Данило.
Він дістав нову цигарку і закурив. Чоловік попередив, що не відповідає за точність історії, бо вона передавалася різними людьми і до нього дійшла від його бабусі. Ксенині очі палали від нетерпіння.
Ця цілком містична, незрозуміла та фатальна історія — як чоловіки в його роду, кожен у свій час, втрачали праву ногу, тягнулася ще від його прадіда — Івана Дементійовича Гойцика. Можливо, Гойцики свої ноги втрачали й раніше — до Івана Дементійовича, але про це не було жодних згадок. Данилова бабуся Катерина дуже детально розповідала про життя свого свекра — Івана Гойцика, і саме від неї внук дізнався про початок цієї історії.
Після початку Першої світової війни, коли Гойцику виповнився двадцять один рік, його призвали до цісарської австро-угорської армії. Попри те, що більшість галичан записалася до українського легіону, Іван Гойцик не зміг туди потрапити. Він дуже хотів воювати в Галичині, захищати свій край від наступу російських військ імператора Миколи Другого, але не судилося. Його односельчан та хлопців із інших округ записали до польських підрозділів, але насправді це були змішані польсько-українські батальйони та полки, в яких, утім, переважали поляки. Після вишколу в Підляшші їх перекинули на італійський фронт, і Гойцик встиг взяти участь у кількох боях. Іван Гойцик страшенно втішився, бо і тут — на італійсько-австрійському пограниччі поблизу Альп — серед угорців, австрійців, словенців і поляків зустрів земляків, солдатів-галичан, декого навіть зі свого краю. Один літній гуцул, високий, міцний цуґсфюрер Василь Завалюк, був родом із Надвірної і знав Гойцикових родичів — тету Галину та тету Параску.
У долині ріки Ізонцо, де тоді тривали запеклі бої, Василь Завалюк лежав серед трав та чагарників і казав своїм землякам-солдатам:
— Якщо хочете вернутися додому живими, то робіть, як я.
— Як?
— Ось так, — лежачи на спині, він підіймав вгору праву ногу і тримав її під час артобстрілу та кулеметної стрілянини.
Вони з нього сміялися, але Василь Завалюк сказав, що цього його кілька тижнів тому навчив один капрал із польського батальйону, і невдовзі поляка легко підстрелили та відправили у шпиталь. Тепер він, певно, дивиться на молоденьких сестер милосердя і розповідає їм різні історії. Усі сміялися, курили, потім так само лягали, поклавши поруч свої гвинтівки, і тримали над собою витягнуту праву ногу. Гойцик кпинив із них і думав, що це дитячі забави, а тому лежав на животі, придивляючись до усього підозрілого навколо, і тримав свою гвинтівку Манліхера напоготові.
Італійські артобстріли тривали, їхні стрільці також вели дошкульний вогонь, але нікого в праву ногу так і не поранило. Після кількох днів стрілянини і підіймання правої ноги вгору всі змирилися, що це даремна справа, і більше не підіймали. Одного вечора, коли стемніло, італійці знову почали пострілювати. Василь Завалюк і його хлопці слухали, як далеко тріскотить кулемет, як гепають важкі гармати, — і раптом всі вони здивувалися: Іван Гойцик підняв угору праву ногу. Всі розсміялися. Від італійського артобстрілу здригалася земля. Почалася третя битва в долині ріки Ізонцо. Артобстріл посилився. Вибухи лунали все ближче й ближче. І раптом бабахнуло зовсім поруч, аж під ними усе загуло та сколихнулося. Солдатів накрило купою землі й вирваних корчів. Василь Завалюк помітив, як у темряві від диких мук корчився Іван Гойцик — осколком йому відірвало праву ногу вище коліна.
— Нога мого прадіда десь там і залишилися — в долині ріки Ізонцо.
— Фантастично! — вигукнула дружина Данила Гойцика. — Блін, такий випадок — один на мільйон! Про таке треба писати в газетах!
— Так, це правда, — замислено сказав він.
Вона подивилася на нього трохи ошелешено, але ніби з розумінням.
— А що ж було далі?
— Прадід вернувся з війни інвалідом. У нього син народився, мій дід Дмитро, коли він ще був на фронті.
— Я маю на увазі, яка історія сталася з твоїм дідом Дмитром?
— А-а, — засміявся Данило, — це ще кумедніша історія, але давай спершу заправимося.
Вони плавно звернули на автозаправку і стали в чергу за білою «тойотою». Данило пішов платити, а Ксеня вирішувала по мобілці робочі питання, говорила трохи невдоволено, підвищувала голос і повторювала сказане.