— Звідки я знаю — чого саме боюся? Ось ти боїшся павуків?
— Боюся.
— А мишей?
— Також боюся, — усміхнулася Ксеня.
— От бачиш — коли говориш щось конкретно, тоді знаєш, чи боїшся.
— Добре, — пожвавилася його дружина, — чого конкретно ти боїшся? Є таке чи ні?
— Я боюся втратити праву ногу.
— Що?
— Я боюся втратити праву ногу.
— А до чого тут права нога? — здивовано усміхнулася Ксеня й розвернулася до нього корпусом.
— Ну ти ж запитала? Я тобі й відповів.
— Дивно, — сіла вже рівно Ксеня і далі дивилася на дорогу.
— Нічого тут дивного нема. Я боюся втратити праву ногу.
Потім вона знову поглянула на чоловіка, усміхнулася, торкнулася лівою рукою його русявих кучерів і розреготалася. Данило, й собі усміхаючись, поглянув на неї. Машина вискочила на підйом і невдовзі опинилася в тіні густого лісу, а потім дорога пірнула, немов у тунель, у гущаву, яка буквально обійняла асфальт своїми високими листяними деревами. Данило скинув чорні окуляри і подав дружині, щоб поклала їх у бардачок.
— Ми з тобою живемо вже рік, а я й досі тобі дивуюся, — сказала вона.
— Чому?
— Ти таке деколи говориш, що я не можу зрозуміти.
— Справді?
— Ти такий весь загадковий, — промуркотіла вона, пестячи пальцями його праве вухо.
Данило впіймав одного пальця губами, потім нахилився до дружини і поцілував її. Дрібні сонячні зайчики іноді пробивалися крізь густе листя й бігли лобовим склом і капотом машини. Повз них проїхав високий червоний рейсовий автобус із номерами Євросоюзу. На трасі стояло декілька продавців із розкладками дубових віників для бань і саун, потім місцеві селяни зі своїм товаром, який був на саморобних дерев’яних столиках: скляними банками з консервованими грибами, овочами, фруктами, медом, а також із відрами картоплі і свіжим салом, нарізаним довгими брусами.
— А чого ти не боїшся втратити ліву ногу? — усміхнулася Ксеня.
— Теоретично я боюся втратити будь-яку частину свого тіла, — сказав Данило, — але праву ногу найбільше.