— Чого смієшся? Будете тепер робінзонами — на своєму острові. Приїхати не зможу, хіба що вплав, як риба, — він засміявся і поклав на подвір’ї великий клунок. — Тут Жанка вам дала трохи різного — ліки, свіжого кролика, хліб, масло, настоянку, уколи.
— Дякую, — сказала Людмила, — передавай їй вітання.
— Як це — на острові? — не зрозумів Зарецький.
— А ось так — на дикому острові, без нанотехнологій. Звикнеш! — засміявся він.
Зарецький і Людмила спершу спантеличено переглянулися, обвели поглядом усе навколо, зупинилися на горах; ріка неподалік гуркотіла, повітря було сповненим важкою вологістю; певну мить вони мовчки дивилися на Миколу і раптом розреготалися, як ненормальні. Сонце добряче припікало. Гори до них наближалися шумом вітру і гуркотом розбурханої ріки, вологою прохолодою й велетенською тінню, що невпинно зростала, лягаючи на будинки й дерева.
— І вчепився він із тими нанотехнологіями, — сказала Людмила, а потім, задумавшись, різко обернулася й поглянула на темно-сірі, тьмяні гори.
— Які в дупі нанотехнології, — усміхнувся Зарецький і згадав батькового приятеля Жору. Він неодмінно віднайде його хату і покаже Людмилі.
Данило й Ксеня їхали машиною і побачили жахливу картину нещодавньої аварії: розбитий темно-кавовий джип «ніссан» злетів із проїжджої частини дороги і «обійняв» своїм передком бетонний електричний стовп, а позаду нього, на відстані десятка метрів, лежала догори колесами малолітражна сіра «хонда»; за місцем аварії, засипаним уламками скла, шматками бамперів, за тридцять метрів, на обочині стояв із обдертим лівим боком білий «ланос». Біля джипа крутилися працівники міліції — робили заміри, обгородили місце дорожньо-транспортної пригоди; на тротуарі біля будинків стояло близько двох десятків людей, інша група роззяв була коло двох дітей із перебинтованими кінцівками; у карету «швидкої допомоги» на ношах несли вкрите гумовим простирадлом тіло потерпілої людини, а позаду цього всього, під невеликим кіоском, розпачливо голосила розчервоніла літня жінка з розпатланим волоссям і перебинтованим коліном.
Картина настільки приголомшила молоде подружжя, що вони їхали після цього хвилин десять мовчки, втупившись очима в дорогу перед ними та у випадкові зустрічні машини. Ксені здалося, що чоловік надто сильно натискає на газ, бо вони стрімко наближалися до машин перед собою, а потім їх різко обганяли. Від настирливого вечірнього сонця Данило одягнув чорні окуляри, на декілька сантиметрів опустив своє бокове віконце й закурив. Коротко підстрижена русявка Ксеня, яка сиділа поруч, спостерігала за ним скоса. Він затягувався, від чого цигарка на кінчику спалахувала червоним жаром, випускав дим, і той тонкими пасмами тягнувся до шпарини у спущеному вікні й вивітрювався назовні.
— Ти боїшся потрапити в аварію?
— Не знаю, — після кількох десятків секунд відповів чоловік, — я про це ніколи не думав.
— Там були діти — я бачила, як медики перебинтовували дівчинку.
— Бідні, — сказав Данило і викинув цигарку.
— Таке нещастя… — промовила Ксеня.
Траса пішла на спуск, простягаючись уздовж охайної посадки дерев, унизу виднілася автобусна зупинка, кілька людей на ній і неширока другорядна дорога ліворуч — до одного з пришосейних селищ. Вечірнє літнє сонце било Данилові й Ксені в лице. Потім траса знову потягнулася тонкою блискучою змійкою вгору й буквально врізалася в темний листяний ліс, де одразу загубилася в гущі дерев. Машина пішла на спуск, Данило, тримаючи кермо, витягнув руки й відкинувся на спинку крісла.
— Чого ти найбільше боїшся? — запитала Ксеня.
— Не розумію питання.
— Ну, чого ти боїшся найбільше у житті? Про таке ніколи не думав?
— Ти про аварію?
— Ні, — сказала вона, — я взагалі. Кожен із нас, мабуть, чогось боїться, але не зважується про це сказати. Або не знає, що чогось боїться. Правда? У дитинстві, скажімо, всі бояться Бабая чи іншої нечистої сили. Підлітками — хуліганів.
— Підлітком я ніколи не боявся хуліганів, — усміхнувся чоловік і перемкнув на іншу передачу коробку.
— Ну, це до прикладу. То чого ти боїшся?