Людмила уважно за ним спостерігала й трохи засмучено сказала:
— Ти хочеш їхати.
— З чого ти взяла?
— Бачу по тобі.
— Ні. Не хочу.
— Але ти — неспокійний.
— Це правда. Але їхати — не хочу, — усміхнувся він.
Він підійшов, обійняв її і сказав, що вони не розлучаться. Зарецький здригнувся від цих слів, які сказав необдумано, але повірив у сказане. Людмила підвела свої блакитні очі й пильно на нього подивилася. Богдан узяв її обличчя в долоні й подивився в її смуток. Він обережно поцілував спершу праве, потім ліве око, й пальцем втер сльозу з її лиця.
— Я знаю, ти поїдеш.
— Ні.
— Час відліку почався: сніг розтане — і ти поїдеш.
— Але я повернуся!
— Не кажи так, — вона заридала, занурившись лицем у нього.
— Я справді повернуся.
Людмила його не чула: від ридання її плечі здригалися, а ноги підкошувалися. Розгублений Зарецький підхопив її на руки й поніс у будинок. Вона плакала, як мала дитина, яку ненароком образили. Він обережно поклав її на ложе біля каміна, зняв із неї зимову куртку, светр, боти й штани, турботливо вкрив ковдрами, підмостивши під голову подушку. Людмила скрутилася калачиком і ридала. Зарецький ліг поруч і шепотів, як маленькій дівчинці, що злякалася темряви, шепотів, що все буде гаразд, що на них чекають чудесні дні, місяці й роки спільного життя, що вони будуть ходити в гори, рибалити, мандрувати. Але Людмила схлипувала, а її плечі здригалися.
— Я тебе втрачу, — шепотіла вона, і Зарецькому від цього розривало душу.
— Ні, — заспокоював він її, пристрасно обіймав, відчуваючи тремтливі тендітні плечі.
— Так — я це знаю, — чужим та іншим голосом сказала Людмила.
— Рідна, — шепотів Зарецький; він не знав, як поводитися, щоб це припинити.
— Я просто не уявляю, як без тебе жити.
Богдан ще міцніше пригортав її до себе; він шепотів найтепліші та найвідвертіші слова, які лише знав, він розповідав, якими вони будуть щасливими, що вона не пошкодує, що піднімуть малу, поставлять на ноги, що разом будуть відпочивати, подорожувати, ходити в гори, збирати гриби, кататися на лижах.
Людмила мовчала й більше не плакала, лише щільніше пригортала руку Зарецького до своїх грудей. Того вечора Богдан, вийшовши курити на мороз, раптом усвідомив, наскільки делікатним і невпевненим є спокій Людмили, який вона демонструвала впродовж цих днів, яким намагалася приховати свою внутрішню невпевненість і біль утрати колишнього чоловіка. Зарецький не впізнавав Людмили — тієї, про яку мріяв усі останні місяці, тієї, з якою кохався в несподіваній сніжній навалі. Лише її світлі довгі кучері, спокійний вираз лиця та пишні форми нагадували про жінку, яку він знав раніше. Вона була тепер настільки відчуженою, ніби пізнала таємні, лише їй відомі речі, за якими розкрилося справжнє бачення світу.