— Ну Бодю…
— Що? — здригнувся він після дрімоти.
— А за що ти мене любиш?
— Що?
— За що ти мене любиш? Ти ж мене любиш?
— Я? Люблю. А що?
— Так за що ти мене любиш?
Зарецький засопів, перевернувся на живіт і збив руками подушку під головою.
— Ну?
— Не знаю, — сказав він.
— Це добре, — пригорнулася до нього Людмила і поклала руку йому на плече.
— Що тут доброго? Хоча — ні! Знаю! Я люблю тебе за все!
— За все-все?
— Так.
— Повністю за все? Хіба так буває?
— Був такий харківський фізик Ландау. Так от: у нього була формула жіночої краси — за бажання її можна буде знайти в Інтернеті, за цією формулою можна було визначити, чи можливо полюбити конкретну жінку.
Людмила від радощів аж зірвалася й почала його термосити:
— Розкажи!
— Може, зранку? Уже пізно — і формулу не побачиш.
— Я запалю свічки! Я миттю!
Вона зірвалася, побігла в темінь кімнати, зачепила крісло, яке гримнулося об підлогу. Зарецький намагався розгледіти, як вона вовтузиться, але в темряві нічого не бачив — лише її біляве тіло миготіло. Нарешті Людмила клацнула в кутку запальничкою, запалила три свічки на високому дерев’яному підсвічнику, від чого світло вирвало її обличчя, груди, плечі й руки із темені, взяла папір і підійшла до нього.
— Хочу формулу! Хочу формулу!