Але не ірландські кобелі, а лише сірий у брунатних плямах, вкритий шрамами мисливський пес немов за нечутною командою полишає свинячу ратицю і, навіть не гавкнувши для перестороги, стрибає на зайду.
Проте Амбрас у сутичці з ворогом уже давно не потребує жодних попереджень. Він змахує залізною трубою і завдає нападникові такого потужного удару по морді, що пес, не дострибнувши, валиться на жорствяну доріжку. І там кашляє, гавкає кров'ю аж доки, не маючи сил зімкнути розтрощені щелепи, його череп не падає на каміння.
У той час, як найлютіший пес здихає просто перед ними, інші собаки слухають і дивляться тільки на свого приборкувача. Всі забули про їдло. Вбитий кобель з відкритою пащею лежить на жорстві, Амбрас іде далі до будинку і вже знову завів бесіду зі зграєю, говорить примирливо і проникливо, як і раніше, — і в цей момент удалині, біля ставочка з лататтям, виходить зі свого заціпеніння один з ірландців, більший.
Спочатку його рухи повільні, дещо нерішучі. Але поступово вони стають усе швидшими й швидшими і, набравши скажену швидкість, розлючений пес величезними стрибками летить на чужинця.
Його також трафляє залізна труба, немов спис, вона врізається у розверсту пащу, обламує ікла, заштовхує глибоко в горлянку клапті піднебіння.
Кобелю — попри те, що йому вже нема чим дихати — різким, до хрусту в кістках, ривком голови вдається вирвати в Амбраса зброю, виплюнути із себе списа і гризонути нового хазяїна вілли за плече. Але той, хто хоче зараз вижити, мусить убити. А сил на вбивство у нього більше нема.
Зате Амбрас з криком злості або болю, схожим більше на гавкіт, ніж на людський крик, кидається на собаку, обіруч стуляє йому пащу і відчуває, як його тіло перетворюється на суцільний нестримний м’яз. Він здавлює оскаженілу бестію ногами, міцно тримає її — тільки б не випустити цю довбешку, цю пащу. Собака і чоловік летять шкереберть із доріжки у колючі хащі. І там Амбрас зумів сісти на свого ворога верхи.
Він нахиляється так, ніби хоче впитися своїми зубами в горлянку тварини, наближає свої очі впритул до очей пса, свій рот — до собачої пащі. Але потім, щосили стиснувши руками собачий череп, він різко заламує його назад, якомога далі, поки лоб звірюки на занурюється у наїжачену шерсть на загривку і пес не перетворюється зрештою на жертву. З гучним, далеко чутним хрускотом ламається шия. І тоді Амбрас на мить справді відчуває під собою коника, тепле, волохате лоша, яке слабне під своїм вершником.
У Моорі пізніше знаходились усе нові й нові очевидці, які нібито спостерігали за цією боротьбою з якогось укриття — із сараю біля колючого дроту, з вівчарні, навіть просто з ями. У своїх розповідях, настільки ж драматичних, як і багатих варіантами, вони описували, як Собачий Король ще якийсь час сидів на туші, а потім устав і пішов, похитуючись, до свого дому, своєї резиденції. Чимало свідчень були про те, що зграя зробила третю спробу, інші твердили, що переможець, спотикаючись, безперешкодно піднявся сходами на веранду, і присягалися, що пси, звісивши голову перед Собачим Королем, забралися з його шляху.
Фактично всі ці свідчення лише повторювали та переінакшували розповідь одного рибалки, який тоді ловив у бухті Бельвю сліпих лящів, позбавлених очей, дивно солодких на смак риб, які блукали на дні у найглибших місцях озера.
Рибалка в очікуванні дзвону своїх поплавків задрімав і прокинувся від собачого гавкоту. У свій бінокль він побачив, як один чоловік — судячи з бомбера на ньому, ніби начальник каменоломні — розчахнув ворота вілли. А потім він побачив атаку. Бій. І хоча це видовище у лінзах бінокля іноді втрачало чіткість і здригалося в такт його пульсу, рибалка все ж побачив достатньо, аби ввечері того ж дня доповісти про все у таверні коло пароплавного причалу.
Але ані рибалка, ані хтось іще в Моорі так і не дізнався, що окрім тих багатьох, що переказували цю історію, насправді був ще один очевидець сутички: Берінг, якому тоді було дев'ять років і якого занедбана вілла знов і знов магічно до себе вабила, шукав того дня недалеко від воріт дикі орхідеї, як тут зненацька з кущів виліз Амбрас. Вкритий пагонами закинутого виноградника, Берінг не лише від початку до кінця спостерігав, як Амбрас розправився зі своїми ворогами, але й також чув дивні ласкаві прізвиська та команди, що їх вигукував завойовник спантеличеній зграї, просуваючись доріжкою. Бачив, холонучи від страху, й те, як приборкані пси після всього, що сталося, знову повернулися до їдла.
А потім Амбрас поховав своїх ворогів: кинув собачі трупи в зарослий бузиною видолинок і завалив уламками штукатурки та сміттям, яке з вілли приволік до саду.
Берінг довго не зважувався покинути свою схованку. Тільки страх перед темрявою ночі, що насувалась, врешті-решт вигнав його з укриття. Він кинувся навтьоки, немов щось загрожувало його життю. Але будинок позаду нього так і стояв без жодного звуку. Лише одне-єдине вікно, в якому неспокійно тремтів вогонь свічки або смолоскипу, світило йому вслід. Зграя була невидимою і не зронила ні звуку.
У наступні роки Берінгові не траплялося бачити Собачого Короля так близько, як у ті години захоплення вілли: Амбрас давно вже роз'їжджав селами у комендантському лімузині — тінь за кермом; Амбрас щоранку стояв біля поручнів порома, прямуючи до каменоломні, сидів в оточенні своїх псів під гігантськими соснами вілли «Флора» або, розташувавшись на трибуні під тентом, спостерігав за церемоніями громад спокутників… Для Берінга начальник каменоломні лишався протягом усіх цих років далекою фігурою, яка незмінно була присутньою лише в батькових прокльонах і злісних пересудах моорців.
Хоча у спогадах Берінга про підкорення псів обличчя цього чоловіка мало цілком чіткі риси, вони також дедалі більше ставали рисами біблійного героя, якого він бачив у релігійних календарях ковалихи, — непереможного царя, який голіруч убив лева і вигнав своїх ворогів, філістимлян у золотих шоломах, у пустелю, у смерть.
Образ цього біблійного воїна стояв і перед очима двадятитрирічного Берінга, коли він вранці перед спуском корабля на воду вийшов за ворота двору і впізнав розбиту машину на повороті до «Бельвю». Собачий Король на своїй колісниці. Собачий Король після битви. Король у розбитій своїй колісниці.
Для численних роззяв, що йшли цього холодного і сніжного травневого ранку до бухти Бельвю, щоб там відзначити спуск на воду «Сплячої грекині», руїни «студебекера» на їхньому шляху були додатковим святковим атракціоном. Автокатастрофа у країні сонних возів, тачок та пішоходів! Ярмаркова сенсація. Огорнутий хмарками пари від власних прокльонів, начальник каменоломні стояв поруч із розбитим автом, часом штурхав ногою загрузлі в болоті колеса, але не просив нікого допомогти. Мешканці приозер'я стояли віддалік і обговорювали його невдачу, одні зловтішалися, інші поблажливо питали начальника, як він доїхав, і вигукували даремні поради. Але оскільки для улюбленця Армії ніхто нічого не робив без його особливого наказу, Амбрас так і стояв один біля свого брухту.
Він відігнув від переднього колеса рване крило і два-три рази марно спробував запустити мотор, і в цей момент на Ковальському пагорбі Берінг, піддавшися магнетизму дивовижної машини там, на березі, знову загнуздав свого коня. Перемазаний глиною після падіння, попри біль, він скочив на неосідланого коня і погнав униз засніженим схилом, до озера.
Собачий Король якраз вибив з рами автомобільного вікна застряглі уламки, коли на нього впала тінь вершника. Берінг нахилився до нього з висоти змиленого коня — ніби до слуги. Він уперше подивився Амбрасу в обличчя і сказав:
— Я можу вам допомогти. — У холодному повітрі його голос прозвучав пискляво й хрипло. Він мимоволі ковтнув.
— Допомогти? — перепитує Собачий Король, випростується і уважно дивиться на нього, і Берінгові раптом здається, немов начальник каменоломні і головний моорський суддя дивиться тільки на його руку, якою він раніше тримав пістолет. Тільки на цю руку, якою він убив зниклу жертву.