— Це місце не в Африці, так?
— Гаразд, я не знаю. Можливо. Я вигадав для нього власне ймення, синку. І називаю його Територіями.
Джек знову поглянув на фотографію — довга брижата рівнина, низькі коричневі гори. Території. Саме так; це була правильна назва.
«Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія… поділимося там з потрібними хлопцями сучасною зброєю…» — Дядько Морґан вибудовує плани. А батько відповідає та тисне на гальма: «Нам варто бути обережними, втручаючись у їхні справи, партнере… не забувай, ми перед ними в боргу, тобто справді в боргу…»
— Території, — мовив він до Спіді, ставлячи запитання і водночас упиваючись словом.
— Повітря там, ніби найкраще вино в погребі багатія. Дощ — м’який. Ось яке те місце, синку.
— Ти бував там, Спіді? — запитав Джек, гарячково сподіваючись на чесну відповідь.
Та Спіді лише заплутав його — і Джек майже напевно знав, що саме так воно і буде. Доглядач усміхнувся йому, і тепер це був справжній усміх, а не підсвідомий спалах тепла.
За мить Спіді відповів:
— Чорт, та я ж ніколи не бував за межами Сполучених Штатів, Джеку-Мандрівнику. Навіть під час війни. Не бував далі від Техасу й Алабами.
— А звідки ти знаєш про… Території? — це слово нарешті почало подобатися Джекові.
«…Магія, як для нас фізика, розумієш?»
Янголи й перевертні.
— Я чув історії про перевертнів, — відказав Джек. — Вони навіть у мультиках є. Це нічого не означає, Спіді.
— Може, й не означає. Але я чув, що коли одна людина витягує редьку із землі, то інша за півмилі звідти зможе почути її аромат — повітря настільки солодке й чисте.
— Але янголи…
— Люди з крилами.
— І хворі королеви, — сказав Джек, маючи намір пожартувати — мовляв, чоловіче, ну й дивне ж місце ти вигадав, жартівнику з мітлою.
Та варто було вимовити ці слова, як хлопчику самому стало зле. Він пригадав чорне око чайки, яка, видзьобуючи молюска з мушлі, ніби казала Джекові, що він також смертний: а ще він чув шум і гамір, і дядька Морґана, коли той просив дати слухавку Королеві Лілі.
Королева «бешок». Королева Лілі Кавано.
— Еге ж, — м’яко сказав Спіді. — Лихо всюди, синку. Хвора королева… Можливо, при смерті… При смерті, синку. І світ — або й цілих два — чекають, просто чекають, чи зможе хтось урятувати її.
Джек витріщався на нього, роззявивши рот; почувався майже так, ніби сторож щойно вдарив його ногою простісінько в живіт. Урятувати її? Урятувати його маму? Тривога знову охоплювала його — як він міг урятувати її? І чи не означала вся ця божевільна розмова, що вона справді помирає, там, у кімнаті?