— Пам’ятаю абсолютно точно. У сьомому класі, в зимові канікули. Я це пам’ятаю тому, що під час цих канікул ми з ним почали захоплюватися хімією. Я-то у восьмому класі до неї поохолов і захопився електротехнікою, а Микита так хіміком і залишився…
— Хто така Галина Родіонівна?
— Галина Родіонівна? Галина Родіонівна… Гм… Не пам’ятаю щось…
— Це теж може бути з ваших шкільних років.
— А! Галина Родіонівна! Так-так, як же! Вчителька була у нас така, англійка, прийшла до нас прямо з інституту. Між іншим, Микита англійську знав просто досконало…»
. . . .
Олексій Т. кинув на стіл щоденник і сказав стомлено:
— Хто там у тебе ще залишився?
— Залишилася у нас остання фігура, — відгукнувся Варахасій Щ. — Світлана Федорівна Панікеєва, в дівоцтві Кривоносова, племінниця нашого Воронцова та його єдина спадкоємиця.
— І було там що отримувати у спадщину?
— А як же! Бібліотека після нього залишилася непогана, меблі… з одягу дещо… Якщо ти пам’ятаєш, свого часу вона вийшла заміж і поїхала з чоловіком на Північ, а на початку шістдесятих вони повернулися, обтяжені величезними грошима і цілим виводком діточок. Ну, жінкою вона виявилася невитіюватою, простакуватою, хоча, доповім я тобі, у свої сорок сім рочків ще дуже й дуже… Гаразд, це, звичайно, вбік, а зачитаю я тобі зараз всього лише один маленький витяг, найцікавіший, як мені уявляється.
— Давай. Слухаю.
«— А що йому дано було майбутнє знати, так я це ще дівчинкою зрозуміла. Він мене любив, Микита, жалів дуже і грався, бувало, зі мною, і книжки читав мені, і співав, коли я хворіла… Я часто в дитинстві хворіла. І ось пісні він мені співав інший раз такі, яких тоді ні від кого почути не можна було, а почула я їх знову вже дорослою і багато пізніше після війни. «Ех, дороги, — він співав, — пил та туман», «Чорного кота», «Ви чуєте, гуркотять чоботи»… І про війну він досконально знав, що вона буде, і коли, і якою буде. Ось, пам’ятаю, співає він мені свою кохану, я її теж дуже любила, хоча й мало розуміла, звичайно… Співає це він: «Ах, війна, що ж ти наробила, підла…» І тут тато входить до нас. А Микита ні при кому не любив співати, тільки мені, але не зупинився, до кінця заспівав. Папа дослухав і каже: «Про що це ти співаєш, Микитка»? Він відповідає: «Про війну, Федю, про війну співаю». — «Про яку таку війну»? — «А про ту, що наступного року почнеться, і багато на ній головою накладуть». — «Ех, бодай тобі заціпило», — папа каже. А я дивлюся, Микита на нього дивиться, і в очах сльози…»
. . . .
Олексій Т. додивився, як складаються в теку скріплені скріпкою листки і загальний зошит у цвілій цератовій обкладинці, і перевів погляд на вікно. За вікном панував яскравий сонячний ранок.
— Ну, як це тобі? — запитав Варахасій Щ., зав’язуючи білі тасьомки.
— А тобі? — запитав Олексій. — Розмотав задачку?
— Маю я, маю деякі думки, приховувати не стану…
Олексій Т. скривився глузливо:
— Ясновидець? Мандрівник у часі?
— Ні-і, ясновидець — це, брате, що… Це банальщина. От мандрівник — це вже ближче до справи.
— Нема з чого, так з бубни.