Опівдні, трохи підправившись та посвіживши, ми знов заходились вишукувати поживу. Пітерс та я пускались у воду по черзі, поки аж сонце зайшло, і все з більшим чи меншим поспіхом. За цей час пощастило визбирати четверо менших глечиків із маслинами, другий окіст, сулію, де знайшлося галонів із троє чудесної Мадери, а що нас найбільше втішило, малу ґалліпаґську черепаху — капітан Барнард, коли «Ґрампус» відходив у море, узяв їх кільки на борт із шхуни «Мері Пітс», що саме вернула до порту з тюленячих ловів у Тихому океані.
В дальшому ході цієї повісти я матиму часту нагоду згадувати цю породу черепах. Вона, як відомо більшості моїх читачів, живе, головне, на групі так званих Ґалліпаґських островів; а власне, саме острови ведуть свою назву від цієї тварини — еспанське слово «Ґалліпаґо» означає прісноводну черепаху. За стать їхню та поведінку часом звуть їх іще й слоновими черепахами. Часто вони досягають величезних розмірів. Я сам бачив нераз таких, що заважили б від 120 до 150 фунтів 4, хоча й не пригадую, щоб який мореплавець згадував важчі, як на 80 фунтів. Стать вони мають чудну, скажу навіть гидку. Ступають дуже поволі, мірно і тяжко, тіло своє несуть десь на фут від землі. Шия їм довга і вельми тонка: звичайна довжина — од вісімнадцяти дюймів до двох футів, а я вбив одну таку, що мала від рамена по край голови цілих три фути і десять дюймів. Голова дивовижно подібна на зміїну. Вони можуть існувати без їжі неймовірно довго: є приклади, що їх кидали в трюм, і вони там лежали без ніякої поживи по два роки — іще й по цім часі виглядали такими ж гладкими, в такім самім добрім порядку, як при початкові, коли їх туди вкинуто. Однією своєю властивістю ці черепахи схожі на дромадерів, пустельних верблюдів. Вони мають при основі шиї такий міхур, де носять собі повсякчасний запас води. Бувало таке, що їх убивано після того, як вони роками не мали ніякої поживи, і знаходжувано в цих міхурах по цілих три галони доброї погожої води. Живиться ця твар найбільше дикою петрушкою та селерою, портулаком та морською солянкою, колючою грушею; від цієї останньої рослини вони гладшають на диво, і на схилах при березі, де натрапляють цих черепах, звичайно знаходять багато й колючої груші. Їжа з них прегарна і надзвичайно тривна; певна річ, що вони врятували життя тисячам моряків иа китових ловах та на інших промислах у Тихому океані.
Котору черепаху нам пощастило виловити з комори, то вона не дуже була велика — вагою, либонь, на шістдесят п’ять чи сімдесят фунтів. Це була самка, і в прегарнім порядку, надзвичайно сита; в міхурі вона мала понад кварту чистої солодкої води. Нам це був справжній скарб; і одностайно павши навколішки, ми вознесли за цю вчасну поміч гарячу подяку Всемилостивій Долі.
Тяжко нам прийшлось видобувати цю черепаху з прорізу — пручалась вона страшенно, а силу мала — навдивовижу. Вона затого вже й виприснула з Пітерсових рук і за малим не шурнула назад у воду, аж тут Авґуст запетлював її за шию линвою із затяжним узлом та й придержав так, поки я скочив у проріз побіч Пітерса та поміг скинути її нагору.
Воду із міхура ми акуратно зцідили в той глек, що його, як я згадував, виловили давніш із кабіни. Закінчивши це діло, ми одбили від пляшки шийку, так що вона стала нам як за склянку — там зміщалась неповна ⅛ пінти. Тоді випили кожен цю мірку, ухваливши надалі взяти її за денний пай та й обмежуватись на цьому, поки стане запасу.
Останні два-три дні година стояла гарна, дощів не було; постіль, добута з кабіни, і наша одежа за цей час цілком висохли, так що ми зночували цю ніч (двадцять третього) проти звичайного зовсім вигідно, утішаючись мирним спочивком по щедрій вечері з маслин та шинки — ще й з малою порцією вина. Опасуючись, щоб уночі з нашого припасу не опинилося щось за бортом, бо коли б ще не знявся бриз, ми прив’язали все, як могли, до уламків коливороту. Черепаху нашу, що її ми хотіли зберегти як-найдовше живою, перекинули навзнак, ще я прив’язали старанно.
24 липня. Цей ранок побачив нас надзвичайно підсиленими — і духом і тілом. Ми пробували і досі в погубнім становищі, не знаючи, де ми є, хоч і певне, що дуже далеко від якоїсь землі; мали запас поживности, що міг нас піддержати два яких тижні, і то при найбільшій ощадності; води не було майже зовсім; ми блукали десь океаном, примхою кожної хвилі, кожного подуву, на найблагішій у світі окрушині корабля — і все-таки, безконечно жахливіші напасті й небезпеки, що од них врятувалися ми так недавно і так чудесно, змушували нас дивитись на те, що ми мали тепер, як на звичайну собі, може трохи прикрішу невигоду: — отак людям відносні і благо, і зло.
На світанні ми лагодились відновити розшуки у коморі, коли раптом полив буйний дощ, з невеликим громом, і ми заходилися замість того запасати води, орудуючи тою самою простинею, що її уживали на це й раніш. Інакше нам ніяк було збирати воду, як тільки в розгорнуту простиню — а в середину клали бляху із носових русленів. Таким чином, вода стікала в середину, а звідти просочувалась у глечик. Отак ми набрали мало не повний глек, аж тут із півночи надійшов дужий шквал і змусив нас перестати, бо судно почало знов хитати так сильно, що ми не могли вистояти на ногах. Тоді ми перебрались наперед і, накріпко прив’язавшися, як давніш, до уламків коливороту, вижидали, що буде далі — куди спокійніше, ніж можна було б передбачати чи уявляти собі можливим у подібних обставинах. На полуднє вітер зміцнів уже в добрий бриз, як на два рифи, а вночі виріс в навальний шторм, із величезною хвилею. Але досвід навчив нас найліпшого способу, як впоряджати прив’язь, і ми витривали цю понуро-буряну ніч досить безпечне, дарма що мало не кожної хвилі нас проймало наскрізь водою і що-кожної хвилі ми опасувались опинитися за бортом. На щастя, стояла така тепла година, що вода нам радше приємна була.
25 липня. Шторм цього ранку упав до сили десятивузлового бризу, а заразом змаліла і хвиля, так що ми змогли держатись на палубі сухо. Але ж, на великий нам жаль, виявилось, що два глечики із маслиною і всю шинку змило за борт, хоч як ми старанно їх прикріпили. Ми рішили не вбивати зразу черепаху і вдовольнилися поки сніданком із кількох маслин та на кожного міркою води; ми змішали її вполовину з вином, і ця сумісь неначе дала нам велику підмогу й полегкість, без того болісного оп’яніння, що до нього приводило чисте вино. Хвиля й досі ходила занадто буйна, щоб відновити розшуки за поживністю у коморі. Кільки речей, таких, що були нам тепер ні до чого, протягом дня виплеснуло із отвору та й змило зразу за борт. Ми помітили також, що судно тепер дужче лягало на бік, ніж коли перед тим, так що без прив’язи ми не могли стояти ні хвилі. Тим-то день нам минув похмуро і тяжко. Ополудні сонце стояло нам майже над головою; ми певні були, що довготривала зміна північних та північно-західніх вітрів занесла нас десь близько екватора. Над вечір угляділи кільки акул і трохи стривожились тим, як сміливо одна, величезна; до нас підпливала. Раз, коли палуба наша похилилася глибоко в воду, ця потвора наскочила впрост на нас, помотавшися деякий час над самим люком кабіни і хвостом сильно ударивши Пітерса. Великий вал одметнув її врешті за борт, на велику нам полегкість. Коли б тиха година, ми легко змогли б уловити її.
26 липня. На ранок вітер зовсім ущух, і море не так бурхало, так що ми зважились. відновити розшуки у коморі. Тяжко труждавшись цілісінький день, допевнилися, що звідси нам нічого вже сподіватись, бо перебірки коло комори за ніч геть потрощило, а всі речі знесло у трюм. Можна собі уявити, яким одчаєм сповнило нас це відкриття.
27 липня. Море тихе; легенький вітер, усе таки з півночи й заходу. Ополудні сонце взяло припікати, і ми заходились сушити одежу. Дуже нам помогло від спраги, та й так було вельми приємно, скупатися в морі; але мусили стерегтись непомалу акул — за день бачили кількох, як вони плавали навколо брига.
28 липня. Година триває добра. Бриг почав так хилитися на бік, що ми полякались: він може обернутися зовсім, дном догори. Наладились, як могли, про таку нагоду, прив’язавши черепаху, кухоль з водою та два останні глечики із маслинами як-найдальше на навітренний бік, за бортом, понижче ґрот-русленів. Море тихе весь день, вітру майже немає.
29 липня. Така сама година. У Августа починають з’являтись ознаки, ніби в пораненій руці прикинулася ґанґрена. Він скаржиться на сонливість та сильну спрагу, але гострого болю немає. Нічим йому помогти: тільки протерли рани, трохи взявши оцту з маслин, а з цього ніякої пільги мов би й не вийшло. Годили йому, як могли; втроє збільшили порцію води.
30 липня. Безмірно палючий день без найменшого вітру. Увесь час перед полуднем попід самим судном кружляла величезна акула. Кільки разів силкувались зловити її у сіло; нічого не вийшло. Августові погіршало, він навіч згасає — що від ран, що від поганої харчи. Все проситься вибавити від мук; нічого не хоче, тільки померти. Цього вечора поїли останні маслини, а вода у кухлі так загнила, що годі було ковтнути, недодавши вина. Рішили вранці убити черепаху.
31 липня. Після тривожної, надмірно утомної ночи — через становище нашого брига — взялися бити та розбирати черепаху. Вона, як виявилось, куди менша, ніж ми гадали, хоч і в доброму тілі — всього в ній їстива фунтів на десять, не більше. Щоб розтягти як-найдовше пай, ми порізали її тонкими кавалками і напакували в три глечики з-під маслин, що лишались у нас, та у винну пляшку (все це ми зберігали); тоді налили оцтом із маслин. Таким чином запасли фунтів три черепахи, з тим щоб не займати їх, поки з’їмо решту. Ухвалили обмежитись на чотири унції м’яса денно; отже, хватить на тринадцять день. Уже сутеніло, коли випала сильна злива, з великим громом та блискавкою, але перейшла так хутко, що ми встигли набрати всього з пів-пінти. По загальній згоді віддали все це Августові — йому, видно, приходить край. Він пив з простині, в мірі того, як дощ наповняв її — лежав, а ми тримали над ним простиню так, щоб вода стікала йому просто в рот: у нас не лишилось на воду ніякого посуду, хіба що прийшлось би випорожнити сулію з вином або кухоль із застояною водою. Коли б довший дощ, ми б так і зробили.
Страдник наш не зажив, як видно, великої пільги з пиття. Рука йому вся зчорніла, від пучки аж до плеча; ноги стали як лід. Кожної хвилі, чекали ми, душу зідхне. Змарнів він страшенно; так сильно, що, мавши ваги, при виході із Нантукету, сто двадцять сім фунтів, тепер найбільше заважив би сорок чи п’ятдесят. Очі йому запали глибоко попід лоб, так що стали заледве видні, шкіра на лицях обвисла так сильно, що жувати щось, навіть рідке що ковтнути, він спромагається із великим трудом.
1 серпня. Така сама ясна година, тяжко пекуче сонце. Страшенно мучились спрагою, бо вода у кухлі зовсім уже загнила і вся кишить червою. Ми однаково примудрились глитати її, помішавши з вином — але спрагу свою мало цим утишили. Більше нам помоглось від купання в морі; та користатися ним можна було дуже зрідка, бо акули од нас не відходили. Тепер зовсім ясно стало, що Августові вже немає ради; він очевидно вмирав. Нічим було полегшити муки — а мучився, видно, дуже. О дванадцятій він в тяжких корчах сконав, не сказавши ні слова протягом багатьох годин. Його смерть ми відчули, як зловісне знаменування; так вона нас вразила, що весь день ми просиділи непорушно при трупі — тільки пошепки перемовлялися між собою. Вже споночіло, і тоді аж, перегодя, ми набралися духу встати і кинути тіло за борт. В цей час воно стало гидке без міри і так зогнило, що коли Пітерс спробував був підняти його, ціла нога лишилась йому в оберемку. А як гниль ця хлюпнула в воду при боці судна, фосфоричний блиск довкола трупа появив нам восьмеро, а чи семеро здоровезних акул; ляскіт їхніх жахних зубів, коли вони розтягали на шмаття свою жертву, чути мабуть було на милю кругом. На цей постук ми скулились у ніщо — міри не стало нашому жахові!
2 серпня. Та сама грізно-спокійна і палюча година. Світанок застав нас у жалюгіднім упадку душевнім і безсиллі тілесному. Вода в кухлі ніяк уже не годиться, ставши густою, мов желятина, масою: сама лиш огидна черва та слизота. Ми викинули її геть: кухоль добре змили у морі, а тоді налили туди трохи оцту, взявши з пляшок із засоленою черепахою. Спрагу годі уже стерпіти; ми даремне зусилювались вгамувати її вином — воно, як здається, піддає тільки жару в огонь і тяжко п’янить нас. Були спробували утишити свої страждання суміссю із вина та морської води; але від того нас зразу взяло на таку блювоту, що ми вже ніколи не поновляли цієї спроби. Через цілий день пильне вичікували нагоди скупатись, але марна річ: наше судно тепер просто-таки звідусіль облягли акули. Це, безперечно, ті самі потвори, що пожерли той вечір тіло бідолашного нашого товариша, а тепер що-мить дожидають на другий подібний бенкет. Це нам навіяло жаль, безмірно гіркий, сповнило нас такими гнітючими, тужливими передчуттями. Нам було невимовно легшало від купання, і геть утеряти цю пільгу, ще й страшним таким способом, — ми не могли цього стерпіти. Сказать і те, ми зовсім свідомі були й безпосередньої від них небезпеки, бо це ж оступись чи неладно рухнись, та й мусив би враз опинитись у власті цієї зажерливої твари: вони кидались часто просто на нас, спливаючи на підвітренний борт. Ми не могли їх сполохати ні криком, ані якими стараннями; коли Пітерс навіть ударив одну, найбільшу, сокирою і сильно поранив її, вона все-таки далі напосідалась на нас. Під вечірню сутінь насунула була хмара, та, на велике нам горе, не розійшлась дощем. Ледве чи можна собі уявити, як ми терзалися під цей час спрагою. Ніч поминула безсонно, через це та іще через страх наш перед акулами.
3 серпня. Жодного просвітку; а тимчасом бриг де-далі лягає все дужче на бік, так що по палубі уже зовсім не можна ходити. Клопоталися із вином та черепашим м’ясом, прив’язувавши їх так, щоб не згубити, коли б бриг перекинувся дном догори. Добули з носових русленів два здорові костилі і сокирою повбивали їх у навітренний борт, на два фути від води; це вийшло не дуже далеко від кіля, бо ми лежимо вже майже на бімсах. До цих костилів дов’язали нашу харч: тут буде певніше, ніж на давньому місці під русленями. Через цілий день жаждувалн нестерпимо — купатися ніяк було через акули, що не лишали нас ні на мить. Спати несила.
4 серпня. Десь недалеко перед світом помітили, що судно обертається сторч; підхватилися, щоб не сприснути в море. Спершу рух був повільний, ступневий, і ми добре управлялися плазувати вище, до навітренного борту, тим що подбали загодя протягти мотузки від костилів, де висіла наша харч. Але ми недобре розрахували прискорення руху, бо він став згодом занадто нагальний, щоб іти з ним улад; і перше ніж ми розібрали, що сталося, нас уже кинуло скаженим ривком у море — там ми заметалися кільки сажнів під поверхнею, а над нами зразу устав величезний вал.
Пішовши під воду, я мусив пустити з рук той мотуз, що за нього тримавсь і, почувши себе якраз під судном, в цілковитій знемозі, сливе й не боровся уже за життя, готовий за кільки секунд померти. Але й тут обманивсь, не взявши на увагу природну віддачу судна на навітренний бік. Пруд води, що пішов нагору, коли судно одхитнулось частково назад, виніс мене на поверхню іще хуткіш, ніж перед тим метнуло мене під воду. Опинившися нагорі, я побачив себе ярдів на двадцять від судна, оскільки можна було судити. Лежало воно сторч кілем, шалено гойдаючись з боку на бік, а море кругом бурувало і бралось вирами. Пітерса я не розглядів і сліду. Кільки футів од мене плавала бочка з олію, а кругом манячили всякі інші речі із брига.
Найбільше боявсь я тепер акул, знавши гаразд, що вони тут поблизу. Щоб не дати їм, скільки мога, підпливти до мене, я, пливучи до брига, сильно бив по воді обома руками й ногами, збуривши цілу піняву стіну. Я певен, що цьому саме способові, хоч який він є простий, я завдячував свій порятунок тоді; море навколо брига, якраз перед тим, що він обернувся, так кишіло цими страховищами, що деякі з них мусили бути, і справді були коло мене ось-ось, поки я добиравсь до судна. Але якось таки — це мені дуже щастило — я безпечне доплив до борту нашого брига, правда, такий знеможений величезним напруженням, що ніяк не знайшовся б на силу вибратись, угору, як би не вчасна поміч від Пітерса. Він, на велику мені полегкість, якраз появивсь, злізши на кіль із противного боку, і кинув мені кінець мотуза — одного із тих, що були прив’язані до костилів.