Тепер ми найбільше страждали спрагою та голодом, а коли роздивились кругом за якоюсь поживою, аж серце всім нам упало, і ми мусили шкодувати, що втекли од напастей моря, бодай не таких страшливих. Але ми намагались розважити себе надією, що нас підбере незабаром яке судно, і накликáли одне одному мужність переносити твердо усі ті 6іди, які ще могли нам випасти.
Нарешті свінув нам ранок чотирнадцятого; година тривала ясна і погожа, з легким, хоч і упірним бризом із Норд-Весту Море зробилось тепер зовсім лагідне, і з якоїсь причини — віднайти її ми не змогли —наш бриг не лежав уже на воді так одкосом як ото раніш; через це і палуба зробилась сухіша та й ходити нам вільніш було. Ми оце перебули вже цілі три дні і три ночі, не мавши жодної їжі ані питва, і тепер приходила конечна потреба спробувати, чи не розживемося чогось ізнизу А що бриг до краю був повний водою, то ми брались до цього діла хіба на одчай, не дуже-то сподіваючись чогось доступитися Ми зробили були щось таке як граблі: повитягували із уламків капітанської будки кільки цвяхів та й позабивали їх у дві деревини. Перев’язавши по тому ці деревини хрест-на-хрест та нав’язавши на линву, ми вкинули це знаряддя в кабіну, та й зачали волочити його у всі боки; ми мали і слабу надію, що зачепимо щось таке, щоб згодилося нам на поживу або помогло хоч, принаймні, видобути її. Більшу частину ранку згаяли ми в цій роботі, і марне: хіба що виловили скільки ліжників, бо вони легко чіплялись на цвях. Правда, й знаряддя наше таке було недоладне, що трудно було б сподіватись на більший успіх.
Тоді ми спробували приступитись до баку — так саме безуспішно — і дійшли вже границь одчаю, коли Пітерс подав таку думку, щоб прив’язати його самого на линву, а він спробує заринути в кабіну та щось нашукати там. Ми повітали цю думку З такою бурхливою радістю, яку лиш може надхнути воскресла надія, Пітерс узявся одразу скидати із себе всю одягу, зоставшися в самих штанях; перев’язавши його міцною линвою за поперек, ми пропустили її поза плечі, так що ніяк не можна було з неї виприснути. Діло було вельми трудне й небезпечне, бо в самій кабіні ми навряд чи могли сподіватись багато знайти; отже, треба було, щоб норець, пустившись під воду, повернув потім управо і, пропливши там під водою вузьким переходом яких десять чи дванадцять футів, дістався аж до комори та повернув назад — і все це одним духом.
Коли ми все наготовили, Пітере почав спускатися вниз по сходах, поки вода дійшла йому до підборіддя. Тоді він ринув сторч головою у воду і повернув зараз праворуч, наміряючись таким способом добратися до комори. Але ця перша спроба йому не далася. Не минуло ще й півхвилини, як ми вже почули, він сіпає за линву (це був наш умовлений знак, щоб витягати його нагору). Отже, ми зразу потягли його назад, але так необережно, що сильно наразили на сходи. Він не виніс із собою нічого і дуже мало спромігся проплисти коридором, бо мусив весь час змагатися, щоб удержатись на глибу та не сплисти попід палубу. Вибравшись нагору, він був страшно задиханий і спочивав цілу чверть години, поки знов наважився поринути.
В другій спробі Пітерс мав іще менший успіх: він так довго лишавсь під водою, не даючи сигналу, що ми вже знепокоїлись, чи він там живий; ми витягли його вгору на власну руч і витягли зовсім уже без духу, бо, як він розказав, він не раз давав нам знаки, а ми не вважали. Мабуть, це сталося так через те, що линва заплуталась десь у поруччі сходів. Це поруччя, справді, так заступало дорогу, що ми рішили його скільки мога одсунути, а тоді вже братись до дальших заходів. А що зсунути його можна було тільки власними руками, то ми всі зійшли як-найдальше по сходах у воду і, натиснувши на нього гуртом, геть повалили.
Третя спроба склалась так саме невдало, що й перші дві, і очевидно було, що цим способом діла у нас не вийде; треба було якоїсь ваги, що нею норець міг би себе зрівноважувати, так щоб держатись у розшуках при підлозі кабіни. Довго ми розглядались кругом, даремне шукаючи чогось підходящого, аж, нарешті, знайшли, на превелику собі втіху, один із навітренних носових русленів; він такий був розхитаний, що ми зовсім легко вирвали його геть. Старанно прив’язавши його до щиколотки, Пітерс іще раз, це вже учетверте, пустився вниз, і на цей раз добрався аж до дверей комори. Одначе, на невимовний собі одчай, він знайшов ці двері на замку і мусив так і вернути, не доступившись туди, бо з як-найбільшим напруженням він міг лишатися під водою ніяк не більше однієї хвилини. Справді таки, наші справи виглядали зловісно, і ми з Августом не змогли притлумити нагальні сльози, спогадавши собі тьму напастей, що облягали нас звідусіль, та ефемерну можливість кінцевого порятунку. Але ця наша слабодухість недовго тривала. Павши навколішки, ми благали у Провидіння помочи в численних отих небезпеках, що кругом оточили нас, а встали з воскреслою мужністю та надією і взялись обмисляти, які ще нам є — в межах людського — засоби порятуватись.
Незабаром нам стався один припадок; тисячі всяких пригод випадали мені по тому, в дев’ять довгих літ, багатих ущерть подіями надзвичайними, а нераз загадкової, недовідомої навіть природи — але жодна з них, як я бачу тепер, не схвилювала мене так зусильне, не сповнила таким надміром — спершу радости, тоді жаху. Ми лежали усі на палубі біля сходів кабіни і обговорювали між собою можливість добитися до комори, коли, глянувши якось на Августа — він лежав просто мене — дивлюся, він раптом увесь сполотнів, а губи йому так і смикаються — дивним, незрозумілим чином. Вельми стривожений, я заговорив був до нього, але він мовчав; я почав уже думати, що його десь одразу спобігла яка недуга, коли тут зауважив, що очі йому, як видно, видивлялись на щось поза моєю спиною. Я повернув туди голову — і повік не забуду безмірної радости, що пройняла мені кожну часточку тіла, коли я побачив великий бриг: він ішов просто на нас і був десь не дальше на двоє миль. Я скочив на ноги, так мов би куля з мушкету вп’ялась мені раптом у серце, і, простягши руки до того судна, став отак нерухомий, неспроможний із себе витиснути ні єдиного звука. Пітерс і Паркер так саме були вражені, та поводились вони одмінно. Пітерс витанцьовував скрізь по палубі, мов знавіснілий, розливаючись в найхимерніших похвальбах, у клятьбі та лементуванні, а Паркер умився слізьми і довго ридав, як мале дитя.
Корабель, що ішов до нас, був великий, мішаного типу бриг ірландської будови, пофарбований чорно, з ясним, позлотистим, різьбленим носом. Він бачив, як видно, немало бур і зазнав, як ми погадали, великої шкоди від того самого шторму, що й нам так злощасно випав; фор-марсу на нім не було, так саме й частини бульверків із правого борту. Коли ми вперше його побачили, бриг, як я вже казав, був за дві щось милі од нас на вітер і направлявся в наш бік. Бриз повівав дуже легенький, і що нам найбільше здавалося дивним, що судно несло на собі тільки фок-сейл та ґрот із бом-клівером: звичайна річ, що воно посувалося дуже помалу, і нетерпіння наше зростало аж до нестями. До того ж, які ми були схвильовані, а не могли не помітити, що судно кермовано безглуздим способом. Воно все одверталося прикро вбік, і ми раз чи двоє подумали вже, що не може бути, щоб там бачили нас — або може й побачивши, не роздивились нікого на палубі та й повернули на інший галс, щоб іти в інакшому напрямі. Кожен раз при такій нагоді ми починали кричати й вигукувати, скільки хватало сили, і чужинець неначе міняв хвилево свій намір та й повертав знову до нас; дивна ця поведінка повторювалась два чи три рази, так що врешті ми негодні були інакше її пояснити, тільки здогадуючись, що мабуть стерник їхній десь упився.
На палубі брига не видно було нікого, аж поки він не наблизивсь до нас на яку чверть милі. Тоді ми угляділи трьох моряків — з одежі вони мали бути голандці. Двоє з них лежали на купі старих парусів коло баку, а третій ніби-то вельми цікаво роздивлявся на нас і стояв, похилившись на правий борт, на носу, коло самого бушприту. Це був кремезний, високий чолов’яга, дуже смуглявий на шкірі. Він, здавалось, по-свойому підбадьорував нас, щоб мали терпіння, кивав нам привітно, але дивним неначе способом, і все осміхавсь, вискаляючи білі, незвичайно блискучі зуби. Коли бриг їхній підійшов іще ближче, ми бачили, як з голови йому впала у воду червона фланелева шапочка, але він звернув на це дуже мало уваги — він ніяк не хотів на це вважати, а розправлявся далі в своїх дивних смішках та миґах. Я описую ці обставини дуже докладно; описую їх, зрозуміла річ, як вони виглядали нам.
Бриг надходив поволі, іще повільніше, ніж перше, — я не-годен тут повідати про це спокійно — і наші серця скажено металися нам у грудях, і ми виливали всю повню душі у криках, у подяках всемудрому Провидінню за таке цілковите, таке несподіване і благодатне спасіння, що було вже затого ось-ось, у руках. І тут — тут долетів до нас раптом водою від чужинецького брига (він був уже зовсім близько) — долетів до нас дух, ударив сморід, такий, що в цілому світі нема йому назви — ні поняття про нього — пекельний — безмірно задушливий — немислимий, нестерпний. Мені заняло дихання, і я повернувсь до своїх товаришів, щоб побачити, як вони вмить зробилися від мармуру десь біліші. Але нам не лишалося часу для питань чи догадок — бриг був уже футів на п’ятдесят од нас і, здавалося, намірявсь перейти нам попід саму корму, щоб ми могли перебратись на нього без човна. Ми побігли назад, коли тут, крутим одхилом, чужий корабель одкинуло зразу на цілих п’ять чи шість румбів від узятого курсу; і в той час, як він переходив нам під кормою, на яких двадцять футів, ми роздивилися повно всю його палубу. Чи забуду коли многокротний жах цього видовища? Два з половиною, може три десятки людських тіл, і між ними кільки жіночих, лежали врозкидь поміж кормою та пекарнею, в останній і найгидкіший стадії гнилости. Ми побачили явне, що ні живої душі немає на цім заклятім судні! Але несила була нам стриматись — ми далі кричали до тих мерців на ґвалт! Так, довго іще, на весь голос благали ми в муках цієї хвилі, щоб мовчущі оті і потворні видива стали на ноги заради нас, не покинули нас на поталу, доходити того самого кінця; щоб вони взяли нас у привітне своє товариство. Ми шаленіли страхом і одчаєм — ми збожеволіли вкрай тяжким нудом болючого розчарування.
Коли вперше розлігся між нами гучний поклик жаху, йому відгукнулося щось із чужого судна, десь від бушприту, так достоту подібно до людського зойку, що найтонше вухо стенулось би на цей звук і піддалось омані. В цю мить другий раптовий одхил появив нам хвилево на очі бак чужинецького корабля, і ми зразу побачили, звідки ішов цей відгук. Ми побачили знов кремезну і високу постать, як вона хилилася раз-у-раз на бульверк і все кивала туди-сюди головою, але тепер вона була звернута вже лицем від нас, так що ми не могли його бачити. Руки її звісились за поруччя і долоні вивернулись догори. Коліна уперлися їй у грубу кодолу і так заклякли, а ноги сягали від п’яти бушприту аж до крамбалу. І на спині, що на ній шмат сорочки був видраний і світилося голе тіло, сиділа здорова чайка, заклопотано оджераючись цією жахливою їжею; дзьоб і пазурі їй вгородилися глибоко в жертву, а біле перо все плямилося кров’ю. Коли бриг іще одвернуло кругом, так що ми підійшли вже до нього ось-ось, птиця, як видно було, через силу вив’язила закривавлену голову. На хвилю вона немов очманіла, уставила в нас свої очі, а тоді ліниво знялася з трупа, де так сито розкошувала. Перелітаючи просто над нашою палубою, вона загаялася над нами: шматок мов би печінки був у неї в дзьобі —на нім густо скипілася кров. І, врешті, страшливий цей виривок хляпнув зловісно в самі ноги Пітерсові. Хай простить мені бог, але тут одразу в голові моїй блиснула думка, що її не розкрию тут; я відчув, як ступнув наперед до цієї кривавої плями. Я звів свої очі і наразився на Августів зір; він повнивсь таким напружним, жадливим виразом, що я враз спам’ятався. Схватно поскочив я наперед і з глибоким трепетом скинув страшну цю річ просто в море.
Тіло, що з нього вирваний був оцей клапоть, опираючись на кодолу, злегка хиталось раніш в різні боки від зусиль м’ясожерного птаха; цей рух і подав нам сперту надію, що воно живе. Увільнившися од ваги, воно обернулось кругом і завалилося враз назад; нам одкрився цілком його вид. Певне зрода не існіло потворнішого, повнішого жахом видовища! Очей не було, ані клаптика м’яса навколо рота, і зуби лишилися зовсім голі. А, так оцей-то усміх розважав нас надією! так оця… але я мовчу. Бриг, як я вже казав, переходив нам попід корму і посувався певне, хоч і поволі, на підвітренний бік. З ним та з його страшною командою геть відходили наші світлі мари порятунку й радости. Він так повільно минав нас, що ми й спромоглися б може перебратися якось на його борт, коли б раптове розчарування, що в парі ішло із цим відкриттям, такої жахної природи — коли б вони не забрали нам усяку чинність мисли й тіла. Ми бачили, ми відчували, але негодні були ні думати, ані щось чинити — поки стало, на горе нам, запізно. Як сильно цей випадок послабив нашу мисль, можна зважити з того факту, що корабель геть-геть уже одійшов, так що видко було хіба половину його корпусу, і тут нам з’явилась серйозна думка, щоб дістатись до нього плавцем.
Відтоді я даремне зусилювався знайти який ключ до понурої загадковости, що нею повита доля цього чужинця. Будова його та загальний вигляд, як я згадував вище, подали нам догадку, що це було голандське торговельне судно; цю думку стверджувало і убрання на команді. Ми легко могли б роздивитись на кормі його назвище, та й інші зробити спостереження, що розкрили б нам його приналежність, але сильна схвильованість наша засліпила нам очі на всякі подібні речі. Із шафранового кольору тих трупів, котрі ще не зовсім зогнили, ми здогадувались, що увесь цей гурт загинув від жовтої гарячки, або ще якої лютої немочи тії самої страшливої природи. Коли б це було справді так (не знаю, що собі можна інакше помислити), смерть, скільки можна було судити із становища трупів, мала спобігти їх способом страшно нагальним і незможним — шляхом, цілковито одмінним від того, що властивий загально найсмертельнішим навіть пошестям, які тільки знає людство. Річ можлива, справді, що ця напасть пішла із зарази, випадком занесеної в їхній дорожній припас; або може із того, що команда поїла якої отруйної риби, досі незнаної, або ще якої морскої тварини чи птиці — але це зовсім даремна річ, укладати собі всякої здогади, там де все сповито і лишиться сповите довіку найжахнішою, недовідомою тайною.
Ми провели решту дня в якомусь летаргічному замлінні, дивлячись вслід далекому кораблеві, поки пітьма, сховавши його нам з очей, привела нас дещо до пам’яти. Тоді повернулися муки голоду й спраги, поглинувши всі інші турботи й думки. Але до ранку ніяк було щось чинити, і, прикріпившися, як тільки змога була, ми намірились трохи перепочити. Всупереч сподіванням, мені пощастило заснути, і я проспав аж до світу, коли товариство — а йому сон не дався так легко — збудило мене, щоб знов відпочати наші зусилля добути зісподу харч.
Стояв мертвий штиль; море таке спокійне, яке я лиш бачив коли; година погожа й тепла. Того брига не видко було. Ми почали свої заходи з того, що вирвали, з деяким клопотом, другий носовий руслень і прикріпили обоє Пітерсові до ніг; тоді він спробував іще раз добитися до дверей комори, сподіваючись, що здоліє їх виламати, аби хутко зумів туди доринути — а на це він надіявся тим, що судно лежало тепер тривкіше.
Він дуже скоро діставсь до дверей, а тоді, одвязавши з ноги один свій тягар, заходився що-сили пробивати ним двері; коли ж ні! зруб був далеко міцніший, ніж думалось. Від довгого пробування під водою він зовсім задихався; конче треба було, щоб його заступив хто інший. На це зголосився одразу Паркер та по трьох безуспішних спробах побачив, що не здоліє ввік і до дверей добратись. Августові, з пораненою рукою, шкода було б і заходу пускатись наниз, бо він, і доринувши дверей, однаково б не спромігся їх виламати; отже, тепер випадало мені потрудитися для загального порятунку.
Пітере покинув один з тягарів у проході, і я, заринувши, побачив, що не маю достатнього баласту, щоб держатися тривко сподом. Тому я рішив при першій спробі не старатися більше нічого, тільки знайти той другий тягар. Обшукуючи уздовж поміст коридору, щоб знайти тягар, я почув під рукою щось тверде і затиснув його зразу в кулак, бо не мав уже часу розізнавати, що воно таке, а мусив зразу вертати назад та спливати на поверхню. Що ж як виявилось, що це була пляшка! — і можна собі уявити нашу радість, коли скажу, що вона була повна портвейну. Знісши подяку Провидінню за цю вчасну і світлу потугу, ми зразу витягли складаним ножем затичку; кожен потяг невеличкий ковток, і всі ми відчули невимовну втіху — таким теплом, бадьорістю, силою надихнув нас напій; Тоді, старанно закривши знов пляшку, ми підвісили її на хустині так, щоб вона ніяк не могла розбитися.
Відпочивши трохи після цієї щасливої знахідки, я знов поринув під воду і тепер нашукав тягар та повернув з ним одразу нагору. Закріпивши його, я пустився у воду втретє і виявив, що в даних умовах жодні змагання не дадуть мені сили розчинити двері комори. В одчаї вернувсь я на палубу.
Як видно, нам уже годі було на щось сподіватися, і я міг побачити на обличчях товаришів, що вони налагодились до загину. Вино, очевидно, привело їх в непам’ять; мене ж чи не те врятувало, що я, випивши, побував під водою. Вони говорили все не до речи, ще й про такі діла, що зовсім не в’язались із нашим становищем. Пітерс мене все допитував за Нантукет; Август теж, пригадую, підійшов до мене з серйозним виглядом та й попрохав позичити гребінця, бо в волоссі йому повно риб’ячої луски, і він хоче вичесатись, поки йти на берег. Паркер наче не так сп’янів; він умовляв мене доринути в кабіну і винести звідти що-будь, що навернеться під руку. Я згодився, і при першій спробі, пробувши в воді десь повну хвилину, виловив невеличку шкіряну капітана Барнарда валізку. Її зразу розкрили, сподіваючись, що там може бути їжа яка чи питво, але не знайшли нічого — тільки ящик із бритвами та дві полотняні сорочки. Я знову ринув наниз і знову пустився назад без нічого. Виткнувши з води голову, я почув на палубі брязкіт, а вибравшись зовсім на палубу, побачив, що товариство моє скористалось невдячно з моєї відсутности, щоб допити решту вина; пляшку вони пустили долі, поквапившись її повісити, як була, поки я не углядів. Я почав докоряти їм та доводити безсердечність їхнього вчинку, і Август ударився в сльози. Інші двоє силкувались сміятися, так мов би це був жарт; але маю надію, що ніколи мені не випаде бачити ще раз подібний сміх: їхні покривлені мини страшливі були без міри. Справді, було очевидно, що вжитий побудник, при порожніх шлунках, дав моментальний і прикрий ефект; всі вони сп’яніли до краю. На превелику силу зневолив я їх лягти, і вони зразу запали в трудний сон, супроводжуваний хрипливим і шумним диханням.
Отак я зостався самотою на бригові, і думки мої, певне сказати, до краю були похмурі й страшні. Що за вигляди мав я в очу? Тільки повільну, голодну смерть, або, в кращому разі, загибель у ближчому штормі, бо в нашім теперішнім виснаженні ми не могли сподіватися пережити ще й другий шторм.
Голодна гризота, що її зазнавав я в цей час, була майже нестерпна, і я відчув, що ладен неначе піти на все, аби лиш її вгамувати. Врізавши ножем малий клапоть шкіряної валізки, я був хотів хоч ним підживитись, та побачив однак, що не можу ковтнути ані найменшого кусника; правда, що я находив певну полегкість своїм стражданням, жувавши маленькі шматочки шкіри, а тоді випльовуючи. Проти ночи попросипались один по однім товариші, кожен у невимовному стані слабости й жаху — це вино їх так призвело, що його туман на цей час уже звіявся. Вони трусилися цілим тілом, мов у прикрій пропасниці, і безмірно жалісним голосом благали напитись. Їхній стан уразив мене до самого серця і заразом змусив тішитися щасливим укладом обставин, що не дали мені допуститись вина і, тим самим, поділити з товаришами їхні гіркі і болісні переживання. Але стан їхній вельми стривожив мене і зажурив ще й тим, що, коли б випала нам яка щаслива нагода, вони, очевидно, нездольні були б подати мені хоч яку допомогу для спільного порятунку. Я й досі ще не одкинувся думки, що ми зможемо щось добути собі знизу, але ніяк було з цим заходжуватись, поки хтось із них опанує себе в такій мірі, щоб допомагати мені при линві, коли пущуся під воду. Паркер немов би у більшій був пам’яті, аніж інші двоє, і я взявся, як тільки міг, приводити його до свідомости. Погадавши собі, що морська вода може добре на нього вплинути, я надумався обвязати його за поперек линвою, а тоді, підвівши до капітанських сходів (він ніяк мені не противився), штовхнув його в воду і зразу витяг. Я мав слушну підставу вітати себе на цій спробі, бо він наче чимало з цього оживів та набрався сили; коли я витяг його із води, він зовсім розсудливим способом запитався мене, навіщо я з ним отаке роблю. Коли я пояснив йому свої наміри, він подякував і сказав, що відчув від цього купання велику полегкість, а тоді заговорив про наше становище цілком уже тверезо. Надумавши зробити те саме із Августом та Пітерсом, ми зразу так і вчинили, і вони обоє зазнали від цього перетрусу чималої пільги. Це раптове купання я намислив під впливом того, що читав колись-у медичних книжках про добрий ефект від душу, коли пацієнт слабує на алкогольну манію.
Рішивши, що тепер уже можна довірити товаришам тримати кінець линви, я знову три чи чотири рази заринув у кабіну, дарма що зовсім уже споночіло, а слаба, але довга хвиля із півночи робила судно дещо хистким. В оцих спробах мені пощастило виловити два кухарські ножі, порожній на три галони кухоль та ковдру, але нічого такого, щоб згодилося нам на харч. Виловивши ці речі, я провадив свої намагання далі, поки вже зовсім задихався — та не знайшов більш нічого. Протягом ночи Паркер та Пітерс труждалися в чергу тим самим способом; проте, нічого нам не траплялось під руку, і ми в одчаї закинули всякі спроби, поклавши, що тільки даремне над цим виснажуємось.