Ce grand malheur de ne pouvoir être seul.
La-Bruyère
(Це велике нещастя ― не мати сили бути самому).
Ла-Брюєр
Влучно сказано було про одну німецьку книгу: Er lässt sich nicht lesen ― вона не дозволяє себе читати. Є таємниці, що не дозволяють себе розповісти. Люди вмирають уночі в своїх постелях, стискаючи руки духовних сповідників і жалісно дивлячись їм у вічі, вмирають з одчаєм у серці, і з конвульсіями в горлі через жахливу потворність таємниць, що не хотять дозволити себе розповісти. Буває часом, що совість людини бере на себе тягар, такий наважений жахом, що його можна скинути лише в могилу. І так суть усього злочинства зостається невикрита.
Не так давно тому, коло спаду осіннього вечора , я сидів коло великої вітрини кав’ярні Д... в Лондоні. Дескільки місяців я був слабував, тепер видужав, і, як до мене верталися сили, я був в одному з тих блаженних настроїв, що таку пряму становлять протилежність до ennui, нудьги, ― настроїв яскравого бажання, коли плівка з духовних очей спадає αχλυς ος πριν επηεν (темрява, що була спервовіку) і наелектризований інтелект так само перевищує свою буденну спроможність, як жвава ясна філософія Лейбніца перевищує божевільну й тривіяльну риторику Ґорґія. Дихати вже само по собі було насолодою, і мав чималу втіху з звичайних джерел болю. Я почував спокійну, але гостру цікавість до всього. З сигарою в зубах і з газетою на колінах я тішився мало не ввесь час попівдні, то студіюючи об’яви в газеті, то дивлячись спостережливо на розмаїту публіку в залі, то знову глядячи крізь задимлені шибки на вулицю.
Вулиця та є одна з головних артерій міста і була повна людом цілісінький день. Та, як спала темрява, юрба моментально зросла, і, коли лихтарі вже ясно світили, дві густі і непреривні хвилі народу котилися повз двері. Саме в цій порі вечора я ніколи не був раніше в такім становищі, і бурхливе море людських голів сповняло мене чарівним почуттям новизни. Кінець-кінцем я зовсім перестав зважати на те, що робилося в кав’ярні, і заглибився в споглядання того, що відбувалося на вулиці.
Спершу мої спостереження мали абстрактний і взагальнений характер. Я дивився на маси тих, що переходили, і мислив про них, як про об’єднані групи. Скоро, однак, я перейшов до деталів і дивився з дбайливою цікавістю на незчисленні варіяції фігур, костюмів, зовнішностей, постатів, ходи, облич і виразів фізіономії.
Переважна більшість тих, що минали, мали задоволений діловий вигляд, і здавалося, думали тільки про те, як би продертися крізь юрбу. Їхні брови були нахмурені й очі швидко бігали; коли їх штовхали подібні до них люди, вони не виявляли ніякої нетерплячости, а обсмикували свою одежу й бігли далі. Другі — теж ще численна група — рухалися безспокійно, мали зашарілі обличчя і балакали і жестикулювали сами до себе, ніби почуваючи себе самітно саме через густоту людей навколо. Спинені в своїм рухові, ці люди раптом переставали бурмотіти, подвоювали свою жестикуляцію і чекали з відсутнім і перебільшеним осміхом на вустах, поки минуть ті, що їх спинили. Коли їх штовхали, вони низенько вклонялися штовхачам і, здавалося, були збентежені вкрай. В цих двох великих класах не було нічого дуже видатного, окрім того, що я означив. Їхня одіж належала до того ступеня, що з певністю уважають за пристойний. Вони були, поза сумнівом, ноблі, купці, адвокати, комерсанти, біржовики — евпатриди й середні шари громадянства — люди дозвілля й люди активно зайняті своїми ділами, ведучи їх на свій риск і відповідальність. Вони не притягали моєї уваги в великій мірі.
Плім’я клерків було очевидне й тут. Я одрізнив дві наявні категорії. Одні — це були молодші службовці непевних фірм, молоді чоловіки з тугими комірцями, блискучими чобітьми, намащеним волоссям і гордовитою складкою губів. Полишаючи осторонь якусь розвязність манір, що можна було б назвати, за браком кращого виразу, «канцелярським шиком», вся зовнішність цих людей, здавалося, була точною копією того, що було найпершою модою десь рік чи півтора тому назад. Вони носили покидьки дворянства; і це, я гадаю, є найкраще відзначення для цієї класи.
Категорію старших клерків солідних фірм чи то «серйозних ділових дядьків» не можна було не розпізнати. Їх видко було по піджаках і штанях з бурого чи чорного матеріялу, комфортабельного покрою, білих галстуках і жилетах, широких, статечного вигляду черевиках і товстих гетрах, чи гамашах. В усіх їх були злегка лисі голови, з яких витикалися прямі вуха, трішки одгинаючись від звички закладати за них перо. Я зауважив, що вони завжди здіймали чи одягали свої брилі обома руками і носили годинники з грубенькими золотими ланцюжками солідного й старомодного фасону. В них була, сказати б, якась афектація респектабельности, коли існує така почесна категорія афектації.
Багато було чоловіків блискучої зовнішности, що їх я з легкістю відніс до породи фешенебельних жульманів, що наводнюють усі великі міста. Я дивився на цих джентлменів з великою уважністю й дивувався, як то справжні джентлмени приймають їх за собі подібних. Колосальні маншети і вигляд надзвичайної одвертости враз їх зраджують.
Картярів і шулерів, яких я бачив не мало, було ще легше відрізнити. Вони носили найрозмаїтіші костюми від хвацької одежі молодця з казино з оксамитною жилеткою, фантастичним шарфом, позолоченими ланцюжками й філігранними ґудзиками, аж до акуратно вбраного священика, вигляд якого найменше в світі міг би збудити підозріння. Та всіх їх можна було впізнати, по стемна-землястому кольорі обличчя, по заволіклих тьмяних очах і блідих, стиснутих губах. Були й іще дві риси, по яких я їх повсякчас міг одрізнити: нарочито тиха маніра балакати й більше, ніж звичайно, під простим кутом, одігнутий від інших великий палець руки. Дуже часто в товаристві цих шулерів я бачив людей що дещо різнилися від них одягом, та були ж вони все ж таки птиці того ж пера. Їх можна визначити як людей, що живуть з власної дотепности. Вони можна б сказати, полюють на публіку двома відділами: відділом денді і відділом військових. Головні риси першого є довгі локони й усмішки; головні ознаки другого — кунтуші й похмуре чоло.
Сходячи в низ по шкалі того, що зветься шляхетністю, я знаходив темніші й глибші об’єкти для спостереження. Я бачив євреїв-розносців з яструбиними очима, що блищали з облич, кожна риса яких носила саме тавро огидної принижености; здорових професіональних вуличних старців, що скоса дивились на жебраків кращого сорту, яких одчай тільки вигонив уночі по милостиню; слабких, як мара, калік, що на них смерть наложила вже свою руку, і що боком кульгали через юрбу і благаючи зазирали кожному в вічі, ніби шукали якоїсь випадкової розради, якоїсь пропащої надії; скромних молодих дівчат, що верталися з довгої і пізньої роботи до невтішньої домівки, і сахаючися, більше з слізьми, ніж з обуренням, від поглядів хуліганів, чиїх дотиків навіть вони не могли уникнути в тісноті; вуличних женщин всякого роду і всякого віку: незрівняну красуню в розквіті дівоцтва, що нагадує статую Лукіяна, з поверхнею з пароського мармору і з брудом усередині — немов прокажену, огидну й геть пропащу в лахмітті — зморшкувату, обвішану перлами і розмальовану belle-dame, що робить останні зусилля бути молодою, дитину з недостиглими формами, але здавна вже навчену страшного кокетства своєї професії, що горить потворним бажанням зрівнятися в розпусті з старшими; п’яниць незчисленних і неописуваних — деяких в лахах і заплатах, хитаючись, белькочучи, з посіченими лицями і каламітними очима, деяких і цілій ще, хоч і брудній одежі, трішки хистких, з товстими похітливими губами і добродушними червоними пиками, інших одягнених у колись добру матерію, і тепер ще дбайливо вичищену, — людей, що йшли над звичай і міру твердою й пружною ходою; але обличчя їхні були жахливо бліді, очі огидно дикі й червоні, і вони, продираючися крізь натовп, стискали тремтливі пальці, ніби хапаючись за все, що траплялося їм по дорозі; поруч з — продавців їстивного, носіїв, вугільних грузчиків, сажотрусів, людей з катеринками, людей з мавпами, продавців романсів, тих, що продають, укупі з тими, що співають; подертих ремісників і виснажених робітників усякого вигляду — і все повне шумного й безладного руху, що дисонансом вдирався в вуха і від якого боліли очі.
В міру того, як глибше западала ніч, заглиблювалася моя цікавість до того, що відбувалось, бо не лише змінився загальний характер юрби (що її шляхетніші риси зменшувалися в міру поступовного зникнення чистішої класи людей, а грубіші риси позначалися чимраз гостріше в міру того, як пізній час висмоктував весь бруд з темних закутків), але проміння газових лихтарів, що спершу кволо змагалися з світлом присмеркового дня, тепер нарешті засяли повним полум’ям і кидали на все химерний і яскравий блиск. Все було темне — блискуче, як те чорне дерево, до якого рівняли стиль Тертуліянів.*
Дикі світові ефекти прикували мене до спостережень над поодинокими обличчями; і хоча через швидкість, з якою освітлена сцена мигтіла перед вікном, я міг кинути тільки один моментальний погляд на кожне обличчя, все ж таки мені здавалося, що в тім особливім психічнім стані я часто спромагався прочитати цим минущим моментальним поглядом історію довго-довгих літ.
Притулившися чолом до скла, я спостерігав юрбу, коли зненацька в поле мого зору ввійшло обличчя, обличчя хиренного старого чоловіка щось шестидесяти п’яти чи семидесяти літ віком, обличчя, що одразу спинило й всмоктало всю мою увагу через абсолютну незвичайність свого виразу. Я зроду не бачив нічого, що хоч здаля було б подібне до нього. Я добре згадую, побачивши його, моя перша думка була, що, коли б Ретч його бачив,* він поставив би його куди вище за свої власні художні спроби втілити образ сатани. Коли я спробував підчас короткої хвилини, що я вперше на нього подивився, заналізувати загальне вражіння від нього, в моїй уяві постали поплутані й парадоксальні думки про величезну розумову силу, обережність, нужденність, скупість, холодний розрахунок, єхидство, кровожадність, тріумф, веселість, неописуваний жах — страшний, непереможний одчай. Я був химерно здивований, зворушений, вражений. «Яка дика історія, — сказав я до себе, — написана в цих грудях». Раптом родилося їдюче бажання не спускати очей з цього чоловіка, довідатись про нього. Похапцем накинувши пальто, схопивши свою паличку й шапку, я вибіг на вулицю і протовплювався крізь юрбу в тім напрямі, де він пішов, бо він уже зник. Після невеликих зусиль я нарешті забачив його, наздогнав і пішов за ним близько, але так обережно, щоб не збудити його уваги.
Тепер я мав добру нагоду роздивитися його зовнішність. Він був короткий на зріст, дуже худорлявий, і, очевидно, дуже кволий. Його одіж взагалі була брудна й подерта, та, коли він час від часу підходив до сильного світла лихтарів, я побачив, що його білизна, хоч і заношена, була з прекрасного полотна; і коли мій зір мене не обманив, то крізь діру його щільно застібнутого і, очевидно, купленого старим, рокелора* я нагледів сяйво діаманта й блиск ножа. Ці спостереження роздратували ще більше мою цікавість — і я вирішив іти за незнайомцем, де б він був не пішов.
Тепер була вже глуха ніч; густий вохкий туман навис над містом і скоро розрішився довгим важким дощем. Ця зміна погоди зробила дивовижний вплив на юрбу — вона вся заворушилась і вкрилася хмарою парасолів. Тремтіння, штовханина й гудіння зросли вдесятеро.
Я не дуже зважав на дощ що до себе — через приховану стару лихоманку в моєму організмі вохкість була мені якось болюче приємна. Затуливши рота хусткою, я рушив далі. Протягом півгодини старий чоловік з трудом пробивав собі путь удовж головної вулиці — і тут я йшов коло самого його ліктя, боячись його загубити. Він ні разу не повернув своєї голови й не побачив мене. За деякий час він повернув у поперечну вулицю, яка, хоч і густо по ній ішов народ, була не така людна, як та головна, що він оце покинув. Тут сталася очевидна зміна в його поведінці. Він ішов повільніше й не так поривисто, як раніше — він більше вагався. Він переходив вулицю і знову вертався на той бік кільки раз і без видимої мети; і натовп був такий, що я все ще мусив іти прикро за ним. Вулиця була довга й вузька, і він ішов нею коло години; за цей час людей поволі зменшилося приблизно до того числа, яке можна бачити на Бродвеї коло парку в обід: така велика ріжниця існує поміж населенням Лондону і найбільш людного міста Америки. Другий поворот привів нас у сквер, блискучо освітлений і де життя кипіло ключем. Знов незнайомець став поводитися, як раніше. Він опустив голову на груди; його очі дико бігали під нахмуреними бровами в усі сторони, скеровані на тих, хто заважав йому йти. Він прокладав собі путь міцно й уперто. Я був, однак, дуже здивований, коли, пройшовши сквер, він повернув і пішов назад. Я ще більше здивувався, коли побачив, що він повторює ту саму путь кільки разів, і раз він замалим не побачив мене, прикро повернувши назад.
У цій хідні він провів другу годину, в кінці якої нам куди менше заважали перехожі, ніж попереду. Дощ падав невпинно, стало холодно — і люди верталися додому. З нетерпеливим жестом подорожній повернув у бічну, досить малолюдну вулицю. Вниз по ній, щось коло чверти милі, він рушив із швидкістю, якої мені й не снилося побачити в такого старого — і мені було нелегко його переслідувати. За скільки хвилин ми дісталися до великого залюдненого базару, з яким незнайомець очевидно був добре обізнаний; і первісна поведінка знову з’явилася в нього, коли він протискувався взад і вперед без видимої мети через натовп покупців та продавців.
Протягом півтори години чи коло того, що ми провели в тім місці, я мусив бути дуже обережним, щоб не згубити і тимчасом не притягти його уваги. На щастя, на мені були кавчукові калоші — і я міг іти абсолютно безшумно. Ні разу він не побачив, що я стежу за ним. Він увіходив в одну крамницю по другій, не прицінявся ні до чого, не сказав ні одного слова і дивився на все дикими, порожніми очима. Я вкрай був здивований його вчинками й твердо постановив, що не покину його, поки не вдовольню хоч почасти свою цікавість що до нього.