— А з ким ти хочеш посперечатись? — поцікавився я в Шабтая.
— З раббі Йосифом Ескапа і Соломоном Альґазі.
— Ну, ти їх одразу не поб'єш, це навіть котові зрозуміло. Зазирну ближче до вечора, в мене сьогодні чимало справ назбиралось, — пообіцяв я, — і то, якщо час знайду.
До «Португалії» (синагогу називали так тому, що у ній збирались вихідці з Португалії) я прийшов, коли диспут був уже в самому розпалі. Вільного місця ніде не залишилось, і я примостився в дальньому кутку. Звідти мені було погано чути, зате я добре бачив розпаленого Шабті, який водив руків’ям указки по розгорнутому сувої і щось завзято вигукував.
Якби я зумів залізти на люстру, то, напевно, зміг би все побачити, але з дитинства я лазив кепсько, та й люстра висіла на тоненькому шнурі.
Та все ж картина, що постала перед моїми короткозорими очима, вражала.
На бімі височів мій брат Шабтай, а довкола нього півколом стояло біля двох десятків євреїв, увесь квіт Ізміру, загорнуті в довгі білі талеси і з незнятими після мінхи чорними коробочками тфіллін рош. Вони відчайдушно жестикулювали, заперечували і навіть погрожували Шабтаю, але, нагадую, зі свого далекого кутка я не чув усіх слів, а пробитись ближче не вдавалось.
Найголосніше лунала фраза «од меат ха-геула» — звільнення близько, Шабтай повторював її з маніакальною впертістю. Він також згадував цифру 5408, яка, як він вважав, є датою початку розкриття вже народженого Машіаха. Мова Шабтая, утім, не потопала в морі заперечень. Серйозно з ним полемізував лише раббі Соломон Альґазі, а раббі Йосиф Ескапа більше простягав до нього руки й бурмотів собі в бороду, аніж намагався заперечити.
Чим далі, тим гарячіше розпалювалась суперечка і тим сильніші арґументи віднаходив раббі Соломон Альґазі. Він навіть погрожував Шабтаю херемом — відлученням від громади, якщо той продовжуватиме наполягати на своїх хибних думках. Або мені це причулося? Стояв такий ґвалт, що навіть вигуки «шекет, шекет!» не могли нікого вгамувати. Поважні євреї у гніві щипали кінчики борід, краї молитовних покривал здіймались, наче крила… Цілковитий Содом! У натовпі я навіть не помітив молодшого брата Елі, який тихенько прокрався у синагогу послухати Шабті, й про те, що він також сидів у «Португалії» довідався вже після суперечки. Вдома я застав Елі, що сидів на підлозі, наче в жалобі, й перелякався. Елі плакав, обхопивши ноги руками, розгойдувався й скавулів, наче вовченя.
— Що трапилось. Елі? Чого ти виєш?
— Шабті схибнувся, — відповів він, дивлячись на килим і не наважуючись підняти очі. — Він оголосив себе Машіахом…
— Що за маячня, — мовив я, — подумаєш, посперечались про час його пришестя. Ти щось наплутав, Елі. Такого бути не може!
— Може, — сказав Елі. — Ще тиждень тому до мене постукав Авнер. Ти знаєш його, це син ювеліра, учень Шабтая. І каже, що Шабтай провадив з ним дуже дивні розмови. Про Машіаха, ніби ним може виявитися кожен єврейський хлопчик з роду Давидового, який народився у вирахуваний ним проміжок. І можливо, навіть він, Шабтай Цві, є Машіахом…
А тепер він привселюдно оголосив про це в синагозі! При всіх рабинах! Чим ти поясниш вчинок Шабтая, як не божевіллям?
— Напевно, ми його не так зрозуміли, — висловив я здогад, поміркувавши. — Шабті живе у світі Каббали, навіть розумнику раббі Соломону Альґазі часом важко наздогнати його думку в польоті. Напевно, він мав на увазі щось інше…
— Дай Б-же, — шепнув до мене Елі, підводячись з килима, — щоб я помилився, і Шабті не з’їхав з глузду. Він прийшов, — додав брат ще тихіше, — не питай ні про що. Вранці! Дай йому виспатися, а вже тоді на свіжу голову…
Але вранці мені так і не вдалось побачити Шабтая. У англійський торговельний дім привезли нову партію товарів, батько покликав нас до крамниці, де я з Елі промарудились кілька днів підряд, як прокляті.
Шабті мовчав. Ми не стали його ні про що розпитувати.
Через тиждень до Ізміру приїхав батьків знайомий, якийсь Єремія Вайзель, купець з Польщі, теж великий любитель каббалістичних студій та колекціонер старовинних рукописів. Я його майже не знав, бачив, либонь, кілька разів у дитинстві, коли Єремія привозив свого сина, хирлявого блідого хлопчика, і не уявляв, що розмова з ним запам’ятається мені надовго.
Єремія з батьком сиділи на терасі, у внутрішньому дворику, пили міцнющу стамбульську каву з густими вершками та корицею, лускали підсмажений мигдаль і фісташки. Єремія привіз страшні вісті, в які дуже не хотілось вірити. Що загони Зиновія Хмельницького спустошили багато польських міст, де гинуть тисячі євреїв.
Неможливо описати мук, що вони терплять перед смертю, казав Єремія, звірства Ашура у порівнянні з ними — іграшки… Щасливі ті, кого лишень розрубали мечем і втоптали кінськими копитами в землю, чи всього-на-всього посадили на палю. Убиті мудреці Каббали, розграбовані синагоги, плитами з цвинтарів мостять шляхи…
— Елі, йди звідси, не пхайся до дорослих розмов, — зауважив батько, побачивши, що брат підслуховує. — Йди, йди, нема чого… І Леві поклич.