— Відійдіть, безвстидники! Що не бачите, що хтось поглумився над дівчинкою і кинув тут. Дайте, я загорну її в свою шаль і перенесу, а то вона геть охляла, шкіра та кості, ще простудиться.
Жінка наблизилась до Сари, накрила її довгою пістрявою шаллю, обняла й спитала:
— Хто ти?
— Я — Сара, донька рабина Меєра з містечка Поляниці.
Люди, що забули за похорон, закрутили головами, позаяк містечко з такою назвою знаходилось дуже далеко від Кракова.
— Цієї ночі мене перенесли на своїх крилах дві сови, — додала Сара, тремтячи від жаху.
— А де ти жила раніше? — поцікавилась жінка.
— В монастирі бенедиктинок, — сказала вона.
— Вона хвора, не при собі, і марить.
— Та ж у неї гарячка!
— Ще б пак! Всеньку ніч літати на совах!
— Вона причинна, а якісь тварюки викрали її, познущались, скориставшись зі хвороби… Заждіть, ми ще їх упіймаємо!
— Страх уявити, що на її місці могла опинитись моя Рохл!
— Бідолашка, вона вся в крові, синцях, ранах…
— Несіть її в дім пекарки Хаї…
— Яка вона легка, як пушинка!
Сара прожила в пекарки Хаї кілька місяців. Рани її зажили, пригода з несподіваною появою Сари на цвинтарі почала забуватись (утім, в містечку про це пліткували довго), і вона стала допомагати місити тісто, носити воду, підтримувати вогонь у великій печі. Єврейська громада зібрала гроші, щоб купити Сарі черевики, сукню й білизну. Молочниця приносила їй молоко, кравчиня із сусіднього містечка Вижовниці обіцяла взяти дівчинку до себе ученицею, довідавшись, що Сара вміє обходитися з голками та нитками.
Про те, що їй довелось пережити, Сара воліла спершу мовчати, а потім вирішила все-таки розповісти.
Суворі звичаї монастиря, де її тримали силоміць, пережиті нещастя і неймовірний порятунок Сари так вразили мешканців містечка, що вони забажали влаштувати сердешній сиротині нормальне життя. Сара росла, обіцяючи стати дуже вродливою, і залишати таку багатообцяючу наречену без гарного нареченого було аж незручно.
В суботу рабин оголосив, що є чудовий спосіб спокутувати гріхи: дати віно сирітці Сарі. І люди почали приносити їй хто домашнє начиння, хто крам, хто гроші. Одна жінка подарувала Сарі дійну кізоньку, а торгівець лісом — колоди для побудови дому. Тепер, здавалось, її доля влаштована, після осінніх свят зроблять хупу, та й хлопчина один Сарі сподобався, Вевл, син гамарника, який чи треба, чи ні бігав до пекарки Хаї, питаючи: а Сара не вийде?
І брала Хая рогач, проганяла Вевла, кричучи, що той унадився витріщатися на сиротину, але сміялась, приказуючи: почекай, парубче, до осені!
Усе, здавалось би, ясно й не змінитись не може.