А котора воно година?
(Стара приповідка)*
Загалом беручи, кожне знає, що найліпша у світі містина, це є – чи, на жаль, було – голандське містечко Вондервоттеіміттісс. Але що лежить воно трохи вбік від битих шляхів, як би сказати, на бездоріжжі, то, може, й небагато моїх читачів колись віддали йому візиту. Отже, на благо тим, хто цього не зробив, зовсім годилось би, щоб я тут дозволив собі дещо про нього розповісти. І це, справді, річ тим більше потрібна, що я, сподіваючись завоювати громадські симпатії на користь його мешканців, збираюся тут змалювати історію злощасних подій, що так недавно сталися в його межах. Знавши мене, ніхто не візьме під жодний сумнів, що, взявши на себе таким способом цю повинність, я виконаю її так добре, як тільки є в моїй силі, з усією суворою безсторонністю, з усім обережним розглядом фактів та старанним зіставленням авторитетних джерел – з усім тим, що є властиве людині, котра хоче зватись істориком.
Сполучені свідчення медалів, манускриптів та написів дають мені змогу становчо стверджувати, що містечко Вондервоттеіміттісс існувало від самого свого початку в такому точнісінько вигляді, як і нині. Що до часу його постання, то тут я, на жаль, маю спроможність щось сказати тільки з тією певного роду непевною певністю, яку з часом математики мусять вкладати в деякі алгебраїчні формули. Таким чином, я можу сказати, що цей час що до віддалення його давности, не міг бути менший, аніж будь-яка взагалі вимірна величина.
Торкаючися походження назви Вондервоттеіміттісс, я в рівній мірі признаю свою неспроможність. Поміж множеством поглядів на цей делікатний пункт – поглядів мудрих, учених, досить таки суперечних – я не можу обрати нічого такого, що б можна було вважати за зовсім достатнє. Може, хіба ідеї Ґроґсвіґґа – близько сутичній з думкою Кравтапленттея – можна дати деяку обережну перевагу. Вона гласить: «Vondevortteimittiss – Vonder, читай Donder («грім»); Votteimittiss, ніби und Bleitziz; Bleitziz – застаріле, замість Bleitzen («блискавка»)». Така етимологія, справді, підкріпляється деякими слідами електричного плину на вершечку шпиля Дому Міської Ради. Я не важусь, одначе, брати на себе таку поважну тему і мушу одіслати читача, що хотів би повної інформації, до «Oratiunculae de Rebus Praeteritis (Praeter-Veteris)»* шановного Дундерґутца. Дивись також Блюндербуццардове «De Derivationibus»,* стор. 27-5010, in folio, Готське вид., Чорне й Червоне письмо, з Переносами, Ненумероване, де варті іще уваги замітки на полях Штуффундпуффа з коментарями Ґрунтундґуццеля.
Не зважаючи на цю темряву, що ховає од нас, таким чином, час заснування Вондервоттеіміттіссу та походження його назви, не може бути жодного сумніву, як я вже казав, що він існував одвіку таким, як ми знаходим його за наших часів. Найстаріший мешканець містечка не може собі пригадати ні найменшої зміни в будь-якій його частині; і справді, самий натяк на можливість такої зміни приймається там за образу. Селище це лежить в абсолютно круглій долині, десь коло чверти милі в обводі; звідусіль його облягають чудесні згір’я, що через їхні вершини ніхто ще з мешканців зроду не важився переступити. На це вони мають прекрасний резон, бо не вірять, що там взагалі щось є, по той бік.
Околом долини (вона абсолютно рівна, вимощена пласкими цеглинками) розтяглися суцільним рядом шістдесят маленьких будиночків. Бувши повернуті тилом до взгір’я, вони, річ звичайна, мусять глядіти у центр рівнини – до нього якраз шістдесят ярдів відстани від надвірніх дверей кожного дому. Перед кожним будиночком є малий садочок, а в нім – кругова доріжка, сонячний годинник та двадцять чотири головки капусти. Будинки самі так достоту між собою подібні, що немає жодного способу одрізнити один від одного. Через велику древність, будова їх трохи химерна, але це не зменшує надзвичайної їх мальовничости. Вони складені з сильно обпалених маленьких цеглин, червоних із чорними окрайками, так що стіни виглядають, як здорові шахівниці. Дахи щитами повернуті до чола, а на чільній стіні, між краями даху та над головними дверима, ідуть карнизи, завширшки такі, як решта будинку. Вікна вузькі й глибокі, з манесенькими шибками, а зате прездоровими рамами. На дахах ціла тьма платівочок черепиці з довгими закрученими вушками. Дерево на будинках темне, на ньому багато різьби – правда, не так щоб дуже різноманітного взору, бо різбярі Вондервоттеіміттіссу споконвіку знали різьбити тільки дві речі – годинника та капусту. Але цих двох речей вони вміють на прочуд гарно і з дивною вимисливістю розсівають їх скрізь, де тільки можна знайти яку містинку для різця.
З середини всі будинки так саме один до одного схожі, як і знадвору, і обставлені всі на один зразок. Підлога з квадратиків черепиць, стільці та столи з чорного на вигляд дерева, з тонкими кривими ніжками та немов цуценячими лапками. Камини здорові й високі, і на них красують не тільки уявні годинники та капустяні головки, вирізьблені на чолі, але й справжній дзиґарик, що видає чудесне «тік-так», і справжні два горщики із капустяними головками; годинник посеред карнизу, а капустини обабіч його, по краях, мов почесний ескорт. Поміж кожною капустиною та годинником стоїть малий китайчик із здоровим черевом та великою круглою діркою в ньому, а з неї видніє знов циферблат.
Вогнища широчезні й глибокі, в них звиваються дикими викрутами тагани.* Тут повсякчас жаркий вогонь, а над ним величезний горщик, повний свинини з квашеною капустою, а над ним неодступно пильнує невсипуща господарка дому. Це маленька гладуха з блакитними оченятами на червонім виду; на ній здоровенний, мов сахарна голова, ковпак, прикрашений жовтими та гарячочервоними стьожками. Вона вдягнена у цупку ясножовту сукню, дуже повну ззаду, зате дуже коротку в талії – і взагалі, правду сказать, дуже таки коротку, бо вона не сягає й середини литок. А литки ці грубенькі, та й щиколотки не без того, хоча їх прикриває пара чудових зелених панчох. Черевики – рожевої шкіри – зав’язані бантом жовтих стрічок, зібраних на подобу капустяної голови. В лівій руці господиня має малий важенький голандський годинник, в правій тримає полоник, мішати свинину з квашеною капустою. При боці стоїть рябий жирний кіт, а йому на хвості манісінький позолочений репетир* – це «хлоп’ята» його нав’язали туди для забави.
Самі хлоп’ята, всі троє, в садочку – стережуть порося. Кожен із них на два фути заввишки. На них троєкутні стіжкуваті капелюшки, кармазинові жакетки до стегон, вузенькі шкіряні штанці по коліна, червоні шерстяні панчохи, важкі черевики з великими срібними пряжками та довгі сюртуки на здорових перлових ґудзиках. Кожному стримить з рота люлька, а в правій руці кожен тримає малий грубий годинничок: кожен собі димом – пих! Та й зиркне на годинничка, тоді знову – зирк! і знов пихне димом. Порося – зажиріле й ледаче – то шпортається помалу в опалому капустяному листі, а то хвицне ногою в позолочений репетир, бо й йому пустуни начепили на його хвіст цю окрасу, щоб і воно було ловке, незгірш кота.
Просто надвірних дверей стоїть крісло із поручнями, з високою спинкою та шкіряною подушкою, з кривими ніжками і такими, як у столів, немов цуценячими лапками; там сидить поважний старичок, сам господар дому. Це надзвичайно гладенький малий дідок, з великими круглими очицями і прездоровим двоїстим волом.* Він виглядає зовні достеменнісінько так, як хлопці – тут мені нічого далі розводитись. Вся одміна між ними та, що його люлька трошечки більша – і він може з неї пускати трохи більше диму. Як вони, він також має годинника, але носить його в кешені. Як сказати направду, він має далеко важнішу справу, ніж роздивлятися на свого годинника – а що це за справа, я зразу вам поясню. Він сидить, заложивши свою праву ногу на ліве коліно, на лиці його став поважний вираз, і він неодступно зорить, принаймні, хоч одним своїм оком, на певний знаменний предмет в центрі долини.
Цей предмет міститься на шпилі в Домі Міської Ради. Міська Рада – це все маленькі, кругленькі, масні, тямущенькі чоловічки; очиці їм превеликі, мов тарілки, вола жирні, двоїсті, а сюртучки набагато довші, і пряжки на черевиках набагато більші, ніж у звичайних громадян Вондервоттеіміттіссу. Підчас мого пробування в містечку вони саме мали кільки спеціяльних засідань і ухвалили три отакі вельми значні резолюції:
«Що не годиться міняти старий, добрий лад речей»;
«Що нічого немає доброго поза межами Вондервоттеіміттіссу»; і нарешті
«Що ми будемо свято держатися наших годинників та капусти».
Над кімнатою, де засідає Рада, є шпиль, а в шпилі є дзвіниця, де пишніє, і пишніла одвіку, краса і гордість селища – великий дзиґар містечка Вондервоттеіміттісс. Оце і єсть той предмет, що на нього звернені очі усіх поважних старичків, коли вони сидять у своїх кріслах із поручнями, на своїх шкіряних подушках.
Великий дзиґар має сім циферблатів – на кожній із сьоми сторін шпиля – так що його добре видко з усіх кінців Вондервоттеіміттіссу. Циферблати йому здорові, білі, а стрілки грубезні, чорні. Існує в містечку й дзвонар, що його єдина повинність – наглядати за дзиґарем; але ця його повинність – це найдосконаліша із синекур, бо дзиґар Вондервоттеіміттіссу ніколи ще, скільки відомо, не мав з ним найменшого діла. Донедавна саму думку про це уважалось за єресь. Від найдальшої давнини, що за неї повідають архіви, великий дзвін дзиґаря акуратно, ладом вибивав години. І так саме, справді, стояла справа з усіма іншими дзигарями й годинниками у містечку. Ніколи ще в світі не було містини, де б так добре додержувано іс[т]ного такту й ладу. Коли великий дзвін уважав за слушне проректи «Дванадцять!», всі його слух’яні послідовці роззявляли воднораз глотки і відкликались йому справжнім ехом. Словом сказати, добрі бюргери Вондервоттеіміттіссу кохалися, правда, в своїй квашеній капусті, але пишались вони своїми годинниками.
Кожного, хто тільки має яку синекуру,* люди шанують в більшій чи меншій мірі, а що дзвонар Вондервоттеіміттіссу має найдосконалішу із синекур, його й шанують більше, ніж кого іншого в світі. Він головний достойник містечка; поросята, і ті поглядають на нього з чуттям пошани. Він має сюртук далеко довший; його люлька, пряжки на черевиках, його очі, черево далеко більші, ніж у якого іншого поважного старичка в містечку; а що до вóла, то воно йому потрійне, а не подвійне.
Отак змалював я добробут Вондервоттеіміттіссу: та лихо! – ця прекрасна картина мусила колись зазнати перевороту.
Здавна між наймудрішими громадянами існувало прислів’я, що «нічого доброго не може прийти з-поза гір»; і ці слова, здавалося, мали в собі якийсь дух віщування. Було саме за п’ять хвилин дванадцять, удень, позавчора, коли на щиті східнього згір’я виник був надзвичайно химерного вигляду предмет. Така подія притягла, звичайно, до себе загальну увагу, і кожен поважний малий старичок, сидячи в кріслі із поручнями, на шкіряній подушці, звернув на цей феномен збентежений пильний погляд одного свого ока, друге тримаючи на дзиґарі дзвіниці.
Лишалося всього три хвилини до півдня, коли цей дивогляд, що за нього говориться, показався на очі – манесеньким чужинецького кшталту парнишкою. Він спускався з узгір’я таким поспіхом, що незабаром кожне уже добре його роздивилось. Справді, такого забавного манюнісінького чоловічка зроду не бачено ще в Вондервоттеіміттіссі. На виду він був темний весь, от як табака на колір, з довгим закарлюченим носом; очі – як горошини, широкий писок, і чудесний ряд зубів, що їх він, видно, старавсь показати, бо оскалявся від вуха до вуха. Що до бакенів, до вусів, то вони були такі пишні, що решти лиця ніяк не видко було. Був він простоволосий, а волос увесь ладненько закручений в папільйотки. З одежі був на нім чорний, куценький, щільно облитий фрак, із хвостиком, як у ластівки ( з однії кешені стирчав здоровенний носовик), чорні казимирові (кашемірові) штаненята до колін, чорні панчішки, копитуваті патиночки з величезними бантами чорних сатинових зав’язок. Під однією пахвою він тарабанив прездорове chapeau-de-bras,* а під другою – скрипку, чи не вп’ятеро більшу за його власну особу. В лівій руці він тримав золоту табакирку і, поки вистрибом гнав з гори, витинаючи всякі химерні колінця, раз-у-раз потягав із неї понюшку з виглядом величезного, скрайнього задоволення. Хай бог милує! – оце так картина була доброчесним бюрґерам Вондервоттеіміттіссу.
Як сказати правду, хлопчина цей даром що оскалявся, а пику мав зловісну й зухвалу; і, поки він виробляв курбети, прямуючи просто в містечко, чудний копитуватий вигляд його патинків викликав був не мало підозрінь: не один чесний бюрґер, бачивши його в цей день, дав би дещицю, щоб зазирнути під білий батистовий носовик, що звисав так нахабно з кешені його гострохвостого фраку. Але що найбільше збуджувало справедливе обурення – що нікчемний цей мартопляс, витинаючи тропака та мотаючись дзиґою, як навіжений, здавалось, не мав у своїм поході найменшої тями про те, що існує у світі така мудра річ – держатися певного такту й ладу.