Яку пісню співали сирени чи під яким ім'ям Ахілл переховувався серед жінок — питання далеко не прості, але якась здогадка і тут можлива.
Сер Томас Браун1
Не викликає сумніву, що розумові здібності, схарактеризовані як аналітичні, самі по собі піддаються аналізу лише незначною мірою. Ми оцінюємо їх тільки за їхніми наслідками. Про них ми знаємо, що вони, поміж іншого, для того, хто їх має (і має надміру), є джерелом щонайбільшого задоволення. Подібно до того, як атлет кохається у своїй фізичній силі, дістаючи радість від вправ, що спонукають його м'язи до дії, людина з аналітичною схильністю тішиться розумовою діяльністю, котра розплутує і дає відповіді на запитання. Задіюючи свій талант, вона отримує задоволення від найтривіальніших занять. Їй подобаються загадки, головоломки, таємничі знаки; при розгадуванні всього цього вона виявляє таку кмітливість та гостроту розуму, яка пересічній уяві видається надприродною. Досягнуті нею результати, що їх забезпечують саме душа та суть цього методу, справді виглядають як чиста інтуїція.
Можливо, що здібність, про яку йтиметься, значно пожвавлюється вивченням математики і особливо її найвищого розділу, котрий несправедливо і просто з огляду на притаманні йому дії зворотного порядку назвали, не до кінця розібравшись, аналітичним. Однак виконувати розрахунки ще саме по собі не означає аналізувати. Шахіст,2 наприклад, здійснює перше, не витрачаючи зусиль на друге. Тож виходить, що уявлення про вплив гри у шахи на властивості розуму є великою мірою хибним. Я не пишу науковий трактат — просто роблю передмову у вигляді досить довільних зауважень до дещо незвичайної розповіді; отже, скористаюся можливістю, аби впевнено заявити, що вищі здібності мислячого розуму більш явно і більш повно використовуються в непоказній грі в шашки, аніж у продуманому легкодумстві шахів. В останніх, де фігури різної і мінливої вартості роблять неоднакові та дивні ходи, те, що є тільки складним, часто помилково сприймається як глибоке (не така вже й нечаста помилка). Для цієї гри потрібна неабияка увага. Якщо вона ослабне хоч на мить — буде зроблена помилка, що призводить до втрати або поразки. За умови різноманітних та складних ходів можливість таких помилок значно зростає; і в дев'яти випадках з десяти перемагає гравець не більш кмітливий, а більш здатний до зосередженості. А в шашках, де ходи однакові і різняться хіба що незначною мірою, можливість необачності зменшується, звичайна увага залишається відносно невикористаною і перевага, отримувана якимось із суперників, забезпечується саме завдяки кращій кмітливості. Висловлюючись менш абстрактно — уявімо собі гру в шашки, де кількість фігур зведена до чотирьох королів і де, звичайно ж, не очікується жодної помилки через недогляд. Зрозуміло, що тут перемогу можна забезпечити лише якимось хитромудрим ходом після досить інтенсивної розумової діяльності. Позбавлений звичайних ресурсів, аналітик поринає в особистість свого опонента, ототожнює себе з нею і завдяки цьому нерідко з першого погляду схоплює ту єдину комбінацію (інколи до смішного просту), якою він може спокусити суперника на неправильний розрахунок або змусити поквапитися, що і призведе до помилки.
Віст давно знаний своїм впливом на те, що зветься здатністю до розрахунків; відомо, що люди з інтелектом найвищого ґатунку знаходили в ньому втіху, яку на перший погляд, може й важко було збагнути, а шахів цуралися як заняття легковажного. Безумовно, жодна подібна гра не потребує такої здатності до аналізу. Найкращий у християнському світі шахіст справді може бути чимось трохи більшим, ніж просто найкращим гравцем у шахи, але вправність під час гри у віст означає спроможність досягти успіху в усіх тих більш важливих аспектах, де розум змагається з розумом. Коли я кажу вправність, я маю на увазі таку довершеність у грі, до якої входить розуміння всіх методів (будь-якого характеру), що за їх допомогою можна легітимно досягти переваги. Ці методи є численними не лише за кількістю, але і за формою і часто лежать поміж таких глибин думки, які зовсім недосяжні для пересічного розуму. Уважно спостерігати означає чітко пам'ятати; і в цьому сенсі здатний до зосередженості шахіст буде дуже вправним гравцем у віст; до того ж правила Хойла3 (котрі самі ґрунтуються на нескладному механізмі цієї гри) є достатньо зрозумілими для всіх. Тому поєднання чіпкої пам'яті з дотримуванням «інструкцій» зазвичай вважається запорукою хорошої гри. Але вміння аналітика проявляється саме в тих аспектах, які знаходяться поза межами самих правил. Не промовляючи ані слова, він робить безліч спостережень та умовиводів. Те саме, можливо, роблять і його компаньйони; різниця ж у обсязі отриманої інформації полягає не стільки в хибності умовиводу, скільки в якості спостереження. Необхідно знати, за чим саме треба спостерігати. Наш гравець нічим себе не обмежує; не відкидає він і висновків, підказаних речами, що перебувають поза грою, бо гра є метою. Він вивчає вираз обличчя свого партнера, обережно порівнюючи його з виразом обличчя кожного зі своїх суперників. Він придивляється до способу розкладення карт у кожній руці, часто помічаючи козир за козирем і онер за онером за тими поглядами, що ними власники їх удостоюють. Він фіксує кожну зміну облич по ходу гри і накопичує запас спостережень і думок за рахунок різниці у вираженні впевненості, подиву, тріумфу або досади. По способу, в який забирається взятка, він судить, чи зможе гравець взяти ще одну в цій масті. З одного вигляду, з яким карту кидають на стіл, йому стає зрозуміло, що опонент хитрує. Несподіване чи необережне слово; карта, яку випадково випустили з рук чи відкрили, і те, як її потім ховають — із занепокоєнням чи безтурботно; підрахунок взяток і порядок їх розташування; ніяковість, нерішучість, завзяття чи тривога — все це стає показниками справжнього стану справ для, здавалося б, інтуїтивного сприйняття нашого гравця. Після перших двох чи трьох партій він уже знає все про карти в кожній руці і надалі робить ходи з такою абсолютною впевненістю у їх правильності, наче решта гравців уже відкрили свої карти.
Аналітичну здібність не слід плутати зі звичайною винахідливістю, бо аналітично мисляча людина неодмінно є винахідливою, тоді як людина винахідлива нерідко буває навдивовижу нездатною до аналізу. Я вже казав про цю здатність як уміння розкладати думку на її елементи, і варто лише кинути побіжний погляд на цю ідею, щоб збагнути необхідність усвідомлення щойно вказаної різниці. Конструктивна чи об'єднувальна здатність, завдяки якій зазвичай проявляється винахідливість і якій френологи4 вже виділили (гадаю, що помилково) окремий орган, вважаючи її даною від природи здібністю, так часто зустрічалася у тих, чий інтелект стосовно всього іншого межував з ідіотизмом, що привернула загальну увагу літераторів-моралістів. Між винахідливістю та аналітичною здатністю існує різниця набагато суттєвіша, ніж різниця між фантазією та уявою, але вона має характер дуже чіткої аналогії. І дійсно, неважко помітити, що у винахідливих завжди є фантазія, а люди зі справді багатою уявою, як правило, матимуть неабиякі аналітичні здібності.
Подальша розповідь буде для читача чимось на зразок коментарю до щойно висловлених суджень.
Мешкаючи у Парижі протягом весни та частини літа 18... року, я близько заприятелював з таким собі мсьє Ш. Оґюстом Дюпеном.5 Цей молодий пан походив з шанованої і навіть уславленої родини, але через низку несприятливих подій впав у такі злидні, що їх уже не в змозі була долати притаманна йому колись енергія вдачі, тож він уже не робив спроб покращити своє становище або повернути колишнє багатство. З ласки його кредиторів він ще залишався власником незначної решти успадкованого майна і на отримуваний з неї прибуток примудрявся, за рахунок жорсткої економії, забезпечувати свої життєві потреби, залишаючись байдужим до всіляких надмірностей. Єдиною розкішшю, яку він собі дозволяв, були книжки, а їх у Парижі дістати неважко.
Вперше ми зустрілися в занехаяній бібліотеці на Ру Монмартр, де випадковість, через яку ми обидва шукали ту саму дуже рідкісну та неординарну книгу, спричинилася до нашого дружнього спілкування. Потім ми неодноразово бачилися. Я глибоко зацікавився цією невеликою родиною та її історією, яку він детально розповів мені з усією тією щирістю, до якої будь-який француз вдається лише тоді, коли темою розмови є його власна особа. А ще я був вражений обширом його читацьких інтересів; і найголовніше — я відчував, як саме моє єство спалахує від несамовитої запальності його уяви та від її — я не можу назвати це іншими словами — яскравої свіжості. Відповідно до інтересів, які я мав тоді в Парижі, я відчув, що товариство такої людини буде для мене безцінним скарбом, і відверто сказав йому про це. Через деякий час було погоджено, що ми житимемо разом протягом мого перебування в місті. Оскільки мої життєві обставини були не такими скрутними, як у Дюпена, я за його згодою найняв та умеблював у стилі, який відповідав дещо меланхолійній фантазії наших схожих характерів, химерний і погризений часом особняк, котрий мешканці давно покинули через забобони, що нас не цікавили, і котрий шкутильгав собі потихеньку до свого повного занепаду, у глухій та занедбаній частині передмістя Сен-Жермен.6
Коли б люди знали про режим нашого життя в тому будинку, то вони визнали б нас за божевільних — правда, божевільних цілком сумирних. Наша самотність була абсолютною. Ми взагалі не пускали до себе ніяких візитерів.
Навіть місцезнаходження нашого усамітнення ретельно утаємничувалося від моїх колишніх знайомих, до того ж Дюпен уже багато років не цікавився Парижем, а Париж — Дюпеном. Ми існували тільки в собі і для себе.
Примхою фантазії (бо як це ще можна назвати?) мого приятеля була його закоханість в Ніч саму по собі, і з цим bizarrerie, як і з усіма іншими його дивацтвами, я покірливо змирився, віддаючись його несамовитим примхам з повним самозабуттям. Божественний морок сам не міг постійно перебувати з нами, але ми могли імітувати його присутність. При перших ранкових променях ми зачиняли всі масивні віконниці нашого старого будинку і запалювали дві тоненькі свічки, які, випускаючи сильні пахощі, випромінювали примарне і зовсім слабке світло. В їх мерехтінні наші душі поринали у мрії — ми читали, писали або розмовляли, доки годинник не попереджав нас про прихід справжньої Темряви. І тоді ми, рука в руку, виходили на вулицю, продовжуючи обговорювати теми дня, або безцільно блукали до пізньої години, шукаючи серед химерних ліхтарів та тіней багатолюдного міста ту безкінечність розумового збудження і піднесення, яку дарує спокійне споглядання.
У такі години я не міг не помічати і не захоплюватися своєрідним аналітичним даром Дюпена (хоча — виходячи з його багатої уяви — я вже був налаштований відчути його). Здавалося, він також з великим задоволенням цим даром користувався — хоча скоріше він захоплювався саме тим, що демонстрував його — і не приховував задоволення, яке отримував від цього. Вдоволено сміючись, було, хвалився мені, що людські душі для нього — відкрита книга, і мав звичку відразу супроводжувати свої слова приголомшливими доказами того, як досконало читає він у душі моїй. В такі моменти його манери були байдужими й відстороненими, очі — позбавленими будь-якого виразу, а голос його, зазвичай низький тенор, піднімався до дисканту, звук якого міг би видатися дратівливим, якби не продуманість та абсолютна чіткість дикції. Спостерігаючи за ним у хвилини такого настрою, я часто неквапливо розмірковував про давню філософію Двоїстої Душі7 і розважав себе, уявляючи подвійного Дюпена — творця і аналітика.
Щойно сказане мною аж ніяк не означає, що я вдаюся в подробиці якоїсь таємниці чи вигадую якусь небувальщину. Притаманні цьому французу риси, про які я розповів, були лише продуктом збудженого або, можливо, хворобливого розуму. Але про характер його зауважень, що їх він робив у згадувані мною періоди, найкраще розповість конкретний приклад.
Якось уночі йшли ми довгою брудною вулицею поблизу Пале-рояля.8 Жоден з нас, заглибившись у думки, не промовив ані півслова щонайменше протягом п'ятнадцяти хвилин. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:
— Такому курдупелю краще грати в театрі вар'єте.9
— Та отож, — відповів я мимоволі, вже не вперше зауважуючи (так сильно я був поглинутий своїми роздумами), що сказане ним якимось дивним чином збіглося з моїми власними міркуваннями. За мить я схаменувся, і моєму здивуванню не було меж.
— Дюпене, — сказав я серйозно. — Я цього просто не можу збагнути. Не приховую свого здивування і вже боюся вірити своїм відчуттям. Яким чином ви взнали, що я думав про ...? — Тут я зробив паузу, аби пересвідчитися, чи справді він знав, про кого я думав.
— ... про Шантільї, — сказав він. — А чому ви зробили паузу? Для себе ви зміркували, що його ліліпутський зріст не дасть йому змоги отримати роль у трагедії.
Саме це і було предметом моїх роздумів. Шантільї був колишнім чоботарем з вулиці Сен-Дені. До нестями захопившись театром, він пробував себе в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона10 і ославився тим, що його старання були жорстоко висміяні.
— Розкажіть мені, заради Бога, — вигукнув я, — про метод — якщо тут є якийсь метод, — завдяки якому ви змогли осягнути мою душу і дізнатися, що я думав стосовно цієї справи. — Насправді ж я був ще більше спантеличений, ніж хотів це показати.
— Це був продавець фруктів, — відповів мій приятель. — Саме він підвів вас до висновку, що зцілитель підошов мав недостатній зріст для ролі Ксеркса et id genus omne.