— Негайно скажи, як тебе звати! — наказав старший учитель.
Загадкове створіння засміялося й знову затанцювало, приспівуючи:
Старший учитель аж зблід від злості.
— Ось воно що! Отже, всі ми дурні! А ти, звісно, наймудріший у цілому світі! — вигукнув він. — А чого ж це, по-твоєму, ми такі дурні?
— Бо я знаю, хто ти, а ти не знаєш, хто я, — засміялось невідоме створіння. І знову завело:
— Невже ти гадаєш, що ми оце перебиратимемо всі імена, які тільки є на світі? — грізно спитав старший учитель. — Нам ніколи відгадувати загадки. Якщо не скажеш, хто ти такий, ми зараз викличемо поліцію!
— Поліцію? — здивувалося загадкове створіння. — Ви думаєте, що поліція знає, хто я?
— А ось я, здається, знаю! — вихопився пан Пляшкер. У голові його блискавкою промайнули події останнього тижня: у неділю — ніякого діла і сонце цілісінький день, понеділок був по неділі, у вівторок — Вівторакус і раки, у середу — середина тижня; у четвер — гроза і грім чотири рази, у п’ятницю — п’ятак догори орлом і вільний день, а сьогодні — субота... У суботу — Суботик! Ось воно що!
— Ти — Суботик! От хто ти такий!
Загадкове створіння вирячилося на пана Пляшкера й роззявило рота так, що, здавалося, могло б проковтнути цілого буханця.
— Як ви здогадалися? Звідки ви знаєте, що я Суботик? — розгублено запитало воно.
— Треба вміти логічно мислити, — відповів пан Пляшкер, неначе досвідчений детектив, і гордо роззирнувся.
І тоді сталося те, чого ніхто не чекав. Суботик швидко й спритно, неначе мавпеня, видряпався по ногах і животі пана Пляшкера, зручно всівся йому на руки й сказав:
— Відразу видно, що мій тато вміє логічно мислити. А от ви не вмієте! Ви всі дурні!
Він стромив до рота великого пальця і, смачно прицмокуючи, почав його смоктати.
— Треба було відразу сказати, що це ваша дитина! — злісно мовив старший учитель Злобер і пішов геть.
— Даруйте, але ж...— почав був пан Пляшкер.
— Оце вам нинішнє виховання, — сказала якась пані, — дитина співає непристойні куплети, а батько стоїть поруч і тішиться!
— Даруйте...— почав був знову пан Пляшкер, але Суботик затис йому пальцем рота.
І перше ніж пан Пляшкер устиг щось пояснити, перехожі порозходилися хто куди, а він залишився на вулиці сам — із Суботиком на руках.
— Чому ти називаєш мене татом? Мені здається, це просто нахабство! — сказав пан Пляшкер. Він не на жарт розгнівався.
— Як це — чому? — перепитав Суботик і від подиву навіть вийняв пальця з рота. — Ви ж тепер мій тато!