Чень Чжень помпезно розпрямився в сідлі й, мимоволі наслідуючи вороного, мобілізував та сконцентрував усю свою відвагу, що лишилася, аби вдавати, що також не бачить зграї вовків, хоча краєм ока напружено стежив за ними. Він знав, якими швидкими є вовки монгольського степу — ці кілька десятків метрів, що відділяли їх від здобичі, вони здолають за кілька секунд, не докладаючи особливих зусиль. Відстань між вершником і вовками скорочувалась, і Чень Чжень чудово розумів, що в жодному разі не можна виявляти ані крихти страху, слід бути як Чжуґе Лян з його тактикою «окозамилювання противника»: робити такий вигляд, ніби вони — це сміливий авангард, за яким іде могутня кавалерія. Тільки так можна було дотиснути жорстоких і недовірливих степних убивць — монгольських вовків.
Він відчув, як вовк-ватажок витягує шию, щоб здалеку оглянути схил гори за його спиною, і довгі вуха всіх вовків зграї, ніби радари, повертаються в напрямку погляду ватажка. Усі лиходії тихо чекали його наказу. Однак те, що цей самотній неозброєний вершник так самовпевнено наважився під’їхати аж до зграї вовків, змусило ватажка й великих вовків повірити йому.
Вечірня заграва поступово зникала. Кінь і вершник ще трохи наблизилися до вовчої зграї. Ці декілька десятків кроків були, можна сказати, найнебезпечнішим і найдовшим шляхом у житті Ченя. Коли вороний зробив ці кілька кроків, Чень Чжень раптом усвідомив, що один з вовків попрямував до засніженого схилу за його спиною, і зрозумів, що то — розвідник, спрямований ватажком перевірити, чи справді за ними є «підкріплення». Чень Чжень відчув, що його душа, яка щойно зажевріла в тілі, ладна знову залишити його.
Кроки вороного теж ніби стали не такими впевненими. Ноги людини і тіло коня одночасно затремтіли, від чого швидко виник страшний резонанс, який тільки підсилив їхній спільний страх. Вуха вороного притислися до тіла, і він напружено зосередився на тому розвідникові. Коли вовчий посланець з’ясує справжній стан справ, кінь і вершник саме наблизяться до зграї впритул. Чень Чжень уже бачив себе в пащі величезного вовка, між двома щелепами гострих вовчих зубів, що ось-ось із клацанням зімкнуться. Вороний почав злегка присідати, щоб зібратися на силі для останнього ривка. Однак коли кінь із ношею — ривок безуспішний.
Чень Чжень раптом, як степові скотарі у критичні моменти, подумки почав закликати Тенґера: «О, Передвічне Небо, Тенґере, простягни мені свою руку, допоможи мені!» Він також стиха покликав Старого Біліґа. «Біліґ» монгольською означає «мудрий», тож він сподівався, що Старий зможе чимшвидше передати йому мудрість степовиків. Однак в Орхонському степу було тихо і не чути жодної відповіді. Він розчаровано підвів голову, щоб востаннє поглянути на прекрасного, крижано-блакитного Тенґера.
І раптом на нього, ніби й дійсно з неба, зійшли слова Старого й загули в його барабанних перетинках, ніби удар грому: вовки найбільше бояться трьох речей — рушниці, аркана й залізного приладдя. Рушниці й аркана в нього не було. А залізне приладдя? Його ступні аж нагрілися — є! Ноги встромлені у величезні сталеві стремена! І його ноги аж затремтіли від скаженої радості.
Вони з Біліґом помінялися кіньми, але не сідлами. Не дивно, що свого часу Старий дібрав йому такі великі стремена, ніби знав наперед, що настане день, коли вони йому стануть у нагоді. Однак тоді Старий казав, що коли починаєш учитися їздити верхи, маленькі стремена не даватимуть упевненості: якщо кінь почне брикатися, нога може легко вислизнути й будеш розчавлений копитами. А в цих стремен отвір був широкий, а «підошва» — кругла, тож порівняно зі звичайними мілкими й квадратними залізними стременами вони здавалися вдвічі більшими і вчетверо важчими.
Поки зграя чекала на розвідника, вершник під'їхав до них упритул. Чень Чжень миттю вийняв ноги зі стремен, нахилився і потягнув стремена вгору — кожною рукою по одному. Від цього руху тепер залежало його життя! Він напружив усі сили, рвучко повернувся і загорлав просто до найбільш щільної частини зграї, після чого підняв важелезні стремена на рівень грудей і почав люто стукати ними одне об одне.
«Дзень, дзень…»
Від ударів стремен виходив такий звук, ніби молотком б'ють у рейку, — такий чистий і високий, що аж закладало вуха. Він різонув вовчу зграю, ніби гострий меч. Для вовків цей неприродний залізний звук був страшніший за гуркіт грому і навіть страшніший за брязкіт капкана, що його найбільше боїться степовий вовк. Уже перший звук, який видав Чень Чжень, так налякав вовків, що вони разом затремтіли. Він ударив ще кілька разів, і зграя, за наказом ватажка, почала відступ у повному складі. Притиснувши вуха, втягнувши шиї, вони вмить зникли в горах, ніби жовтий вітер. Навіть той розвідник облишив своє завдання й швидко приєднався до своїх.
Чень Чжень не міг повірити своїм очам: такі страшні й величезні монгольські вовки раптом відступили, злякавшись двох стремен! Він у ту ж мить розхоробрився: то скажено бив у стремена, то розмахував руками, жестикулюючи, як степові кочовики, коли закликають один одного, і кричав назад себе: «Хурдан! Хурдан! (Швидше! Швидше!) Вовки — тут! І їх багато!»
Можливо, монгольські вовки розуміють монгольську мову і мисливську мову жестів. Так чи інакше, але зграя була так налякана загінною тактикою цього сумнівного для них мисливця, що швидко відступила. При цьому вовки відходили організовано, навіть під час втечі вони дотримували того бойового порядку, який здавна склався в усіх степових вовків: молоді самці — в авангарді, ватажок — попереду, великі вовки — прикривають відступ. Зовсім не так безладно, як розбігаються птаство й інша звірина. Чень Чжень аж завмер, дивлячись на це.
Не встиг він оком зморгнути, як від вовчої зграї не залишилося й сліду. Тільки сніг і туман вкривали ущелину.
Денне світло вже згасло. Не встиг Чень Чжень ще як слід прилаштувати стремена назад, як вороний вилетів з ущелини кулею, і скажено помчав до бригади найближчою відомою йому дорогою. Морозний вітер задував за комір і в рукави, тож холодний піт на тілі Ченя майже перетворився на крижинки.
Врятований з вовчої пащі Чень Чжень почав з тих пір, як і степовики, шанувати Передвічне Небо Тенґера. А щодо монгольських степових вовків у нього виникло змішане почуття страху, поваги й зачарування. Монгольські вовки не тільки глибоко зачепили його душу, але й «охопили до кісточок» його тіло. Невже степові вовки могли містити в собі таку велику привабливість? У них таїлося щось таке, чого не побачиш, не торкнеш, щось химерне, але водночас міцне, — можливо, це був духовний кумир або первісний тотем. Чень Чжень відчував, що, напевне, ступив на духовну територію степовиків. І хоча він лише випадково прочинив двері, шпарина привернула його увагу.
Протягом наступних двох років Чень Чжень більше не зустрічав такої потужної вовчої зграї. Удень, коли пас овець, іноді здалеку міг побачити одного-двох сірих. Якщо доводилося пройти відстань до сотні лі, міг щонайбільше побачити трьох-п'ятьох вовків. Однак набагато частіше він бачив загризених вовками овець, корів чи коней, щонайменше — одного-двох, двох-трьох, трьох-чотирьох, а щонайбільше — ціле поле, всіяне трупами. Відвідуючи інших степовиків, він бачив вовчі опудала, які майоріли, ніби такі собі вовчі прапори, на високих жердинах біля жител кочових мисливців.
Старий Біліґ продовжував нерухомо лежати в сніговому заметі і, примружившись, дивитися на дзеренів, що паслися на пагорбку, та на вовчу зграю, що поступово наближалася. Він прошепотів до Ченя:
— Ще трохи потерпи! Коли вчишся полювати, насамперед слід навчитися терпіння.
Коли Старий Біліґ був поруч, Чень Чжень почувався значно впевненіше. Він струсив з вій паморозь і довірливо подивився на Старого, потім підніс до ока підзорну трубу і також подивився на схил навпроти — на дзеренів та на вовче кільце. Він бачив, що вовки поки що не вдаються до жодних дій…
Після тієї першої сутички з вовками, він раптом зрозумів, що степовики весь час живуть у вовчому оточенні. Удень, коли він пас овець, варто було вийти з юрти, як недалеко вже проступав на снігу рядок свіжих вовчих слідів; на гірських схилах відбитків лап було ще більше, і траплявся сіро-білий свіжий вовчий послід. А вночі, майже щоночі, він міг бачити схожі на привиди вовчі тіні; особливо зимовими ночами смарагдові вовчі очі з’являлися лише за десяток метрів від овечої отари — найменше дві-три пари, п’ять-шість пар, більше — до двадцяти. Одного разу з невісткою Біліґа Ґасмаа вони нарахували з ліхтариком найбільшу кількість вовчих очей — двадцять п’ять. Первісні кочовики — ніби партизани: спорядження у них найпростіше, загін для овець узимку вони споруджують з возів, жердин та великих шматків повсті, влаштовуючи загорожу від вітру. Саме від вітру, але не від вовків. Великий отвір з південного боку загону охороняється лише собаками та жінками, які по черзі чергують уночі. Іноді вовки забігають у загін, тоді розпочинається битва між ними та собаками, під час якої тіла тварин можуть битися об стіну юрти і будити людей, які сплять, притулившись до неї. Чень Чжень так двічі прокидався від удару вовчих тіл, і якби не стіна-хана, вовки б просто опинилися в нього на грудях. Людей, які живуть у первісних кочових умовах, іноді від вовків відділяють тільки два шари повсті. Однак досі Чень Чжень ще не мав можливості по-справжньому помірятися силами з вовками. Можливо, тому, що монгольські степові вовки, вправні в нічних битвах, ще більш невловимі, ніж партизани північно-китайських рівнин. Ночами, коли їхні зграї сновигають туди-сюди, Чень Чжень змушував себе спати сторожко і просив Ґасмаа, коли вона чергувала вночі, кликати його, якщо вовки забіжать у загін, щоб він вийшов і допоміг їй відлякувати чи відганяти вовків. Старий Біліґ, посмикуючи свою борідку гірського цапа, злегка посміхався й казав, що зроду не бачив ханьця, який би так цікавився вовками. І скидалося на те, що Старого тішив такий незвичайний інтерес до сірих з боку пекінського студента Ченя Чженя.
Нарешті Чень Чжень усе ж побачив зблизька, у світлі ліхтарика, криваву битву між вовками, собаками й людьми. Це сталося однієї зимової ночі, якраз у хуртовину, ще першої — суворої — зими його перебування в степу.
Чень-чень (Чжень)! Чень-чень (Чжень)!