— Боже ж мій! — Сапер знесилено впав на землю й теж затрусився. — Бойовий режим! Якраз тоді, коли було потрібно!
Американець корчився зі сміху, й пес, очевидно, розділяючи його думки, повискував й крутив хвостом — ще одним маленьким вертольотиком.
Справжні вертольоти тим часом вже гули десь майже над головами.
— Уперед! — спохопився Піт. — Залишилось зовсім трохи...
Договорити він не встиг — щось завило — голосно і пронизливо — завершилось виття глухим й могутнім ударом.
Всіх кинуло на землю.
Вертоліт, випустивши ще й чергу з кулемета, пішов на повторний захід.
Ганс, крекнувши, приставив до плеча автомат, й, мружачись від виблисків сонця на склі кабіни, почав поливати нападника улюбленими куцими чергами. За мить до нього приєдналися й інші. Кілька разів видно було, як кулі з іскрами бьють у металеві борти — але калібром 5.45 з броньованою машиною дуже не повоюєш.
Під крилами вертольота зблиснуло. Піт першим кинувся в бік, зіткнувся з собакою, перечепився й гепнувся просто в рівчак — лише це його й врятувало. Ракета вибухнула просто посередині між Калібром та Дізфайндером, їх розкидало в різні боки, Юра добряче вдарило головою до товстого стовбура, й з хвилину він не міг і пальцем поворухнути. Вертоліт розвернувся й заходив знову. Зовсім поруч почулись автоматні черги, кулі сипались рясно й влучно. Одна зачепила руку Дізфайндерові, інша збила з ніг Калібра. На рівчак, у якому несподівано для самого себе опинився Сапер, впало гіллясте дерево й чи то придавило, а чи приголомшило американця. Кров заливала очі, Юр дав кілька черг навмання — знову вибухнуло поруч, автомат вирвало з рук й щось гаряче потекло по спині.
— Чорт! — ослаблим голосом викрикнув Дізфайндер. — Ми майже прорвалися!
Від Сапера донеслась приглушена лайка й довга, безсило-розлючена черга — випущена навмання, в чисте небо. За кілька кроків від напівосліплого Юра щось впало на землю і зашипіло. Над головою загриміли лопасті вертольота.
Солдат підняв голову й знесилено усміхнувся.
І тут щось сталося.
Зблиснуло.
Тріснуло.
Гримнуло.
Роздерло небо навпіл, наче прогнилу ганчірку.
Ударило просто в мозок, осліпивши, оглушивши, обпікши й обморозивши одночасно.
Це був кінець — і початок; змія, що вкусила сама себе за хвоста; диск ін-янь, розкручений до такої швидкості, що став сірим; фенікс, що пожирав сам себе, й атомний вибух, що випалював саму матерію.
Це було щось — й водночас ніщо.
Дізфайндер прийшов до тями — і був вельми здивований тим, що сталося.
Повітря на очах згусло й випало на траву білим снігом, більш схожим на туман. Листя на деревах скрутилося й згинуло сірим порохом; небо стало таким же сірим — згасло світло. Лише через кілька секунд Дізфайндер трохи прозрів — і зрозумів, що тремтить від неймовірного холоду.