— Ну що?
— А я думав, ти їх розрядиш... — протяг Калібр. Він теж встав, обтрусився й кілька разів широко розкрив рота, приводячи до ладу барабанні перетинки.
— А я що зробив? — зареготав американець. — Просто є різні методи... Ну, досить балачок. Пішли?
— Пішли, — Дізфайндер кивнув. Вибух і для нього не минувся марно, але зоряне небо чомусь турбувало його значно більше. Особливо ота блакитна зірка.
Бігти довелось далеченько, а тут ще Сапер настромився лапою на уривок колючого дроту й шкутильгав, поскімлюючи на кожному кроці. Час від часу Піт стишував ходу й поглядав на крихітний кишеньковий дисплей. Що він там бачив — невідомо, й найманці просто бігли слідом, звертаючи то трохи ліворуч, то трохи праворуч, аж поки не вперлись у голу металеву сітку.
— Стій! — рикнув Сапер. — Далі ані кроку!
Лише за секунду захеканий Дізфайндер зрозумів, що тихо гуде саме ця невинна на вигляд перепона, а не кров у вухах.
— Воно? — майже з побожним острахом перепитав Калібр.
— Воно... — скривився Сапер. — На щастя...
Він принюхався, потім обережно простяг руку вперед:
— ...на щастя, у черговому режимі, не в бойовому.
— А...
— Бо озоном не пахне.
— А.
Сапер скинув на землю свій наплічник, порився там, потім сплюнув і вилаявся так, що обидва його супутники здивовано підвели брови.
— Щось забув?
Піт вилаявся ще раз, а собака обурено гавкнув, відкидаючи таке припущення. Лише тепер Дізфайндер побачив на клапані мішка два акуратні кульові отвори. За звичкою він одразу ж поглянув і на протилежний бік — зрозуміло, кулі пройшли наскрізь.
Американець витяг із наплічника ще один пульт — обмотаний ізольованим товстим дротом — й розлючено жбурнув на землю. Звичайно, обидві кулі його зачепили.
— А, може, працюватиме? — трохи розгублено протяг Ганс.
— Може, — знизав плечима Піт. — А може й ні.
Він розмахнувся й щосили пожбурив приладом у кущі, потім вилаявся ще раз, скомандував псові "Апорт!" й знову зарився у свій наплічник.
Собака притягнув пульт, кинув на землю й сам всівся поруч, винувато крутнувши хвостом.