— То ще дурниці, — заспокоював його Юр. — Ти ще радянських легковиків не бачив. І літаків. А про приймачі й магнітофони я взагалі мовчу.
— Так-так, — пробурчав Гонщик. — Треба буде після цієї роботи запропонувати свої послуги комісії з авторських прав. Чорт, навіть Китай ліцензії купує.
— До речі, — перебив його Дізфайндер. — Ти помітив, хто сидів за кермом тієї машини?
— Ні, а що?
Всі насторожились, і навіть собака нашорошив вуха.
— Солдат. І їхав він у тому ж напрямку, що й ми.
Запала тиша.
— Аг-га, — вимовив Ганс після паузи. — Здається, приїхали?
— Майже, — блідо усміхнувся Дізфайндер.
— То може наздоженем? — одразу ж пожвавішав Калібр..
— На біса?
— Ну як... вони нам дорогу вкажуть..
— І так доїдемо, — пирхнув Гонщик. — За ОРБом. Виїдемо просто до КПП. А втім...
На мить зависла пауза.
— Цікава ідея, — кивнув Сапер. — Давай, Гонщику, обганяй.
Моше газонув, Піт витяг з чохла ноутбук, висунув у вікно антену й зацокотів по клавіатурі, потім засопів й упівголоса вилаявся.
— Найближчий супутник через десять хвилин... що за варварська країна... до біса, потім подивимось, куди ту вантажівку можна буде скинути.
Дізфайндер пирхнув.
Гонщик тим часом легко наздогнав ЗІЛ-студебеккер й прилаштувався позаду. Майже одночасно двері будки розчахнулися, промайнула рука з якимось горщиком й вихлюпнула рудувату рідину просто на лобове скло джипа. Двері так само швидко зачинились, а Моше інстинктивно пригальмував й одразу відстав.
— А що ти хочеш, — прокоментував Дізфайндер. — Ватерклозету в них там нема.
— Ах, падлюки! — Гонщик щосили придавив клавішу з фонтанчиком. І на склі затанцювали тугі водяні цівки. — Обісцяли! Та я їх зараз...
— То ми так і планували, хіба ні? — посміхнувся Сапер.