Але не відомо, кому говорились ці слова — матері чи картині «Закоханий скрипаль», до якої прикипіли очі волошки.
Виглядала циганка навіть не старою, а древньою. Настільки древньою, що здавалась аж перетлілою. Волосся на голові мала землисто-попелястого кольору, наче пилюка на старовинній скрині. Руки — довгі, кістляві, наче обтягнуті пергаментом, а пальці нагадували щойно вирване із землі, покручене коріння. І тільки очі! Вони дивилися із глибоко запалих у череп очниць восково-чорного обличчя… Навіть не дивились, а зблискували раз у раз, наче із нічного колодязя потонулі зорі.
І тим не менше, стара волошка не викликала у мамки ані огиди, ані страху. Скоріше навпаки — подив, зацікавленість і жаль над неміччю старої.
— Можна я доторкнусь до нього? — показала волошка на картину із закоханим скрипалем.
— Звичайно, — стенули плечима мамка. — На те і виставлено, щоби люди побачили.
Стара, не знімаючи торби, присіла прямо на бруківці і щокою притулилась до обличчя скрипаля.
— Я тебе знайшла! — якось радісно і врочисто промовила волошка. — Я тебе знайшла, коханий мій!
Підняла голову і, зблискуючи очима, мовила до матері:
— Це мій коханий, — показала на скрипаля, — він так настраждався… А тут, — знову показала на картину, — тут він знайшов спокій.
Стара притулилась вустами до закривавлених рук скрипаля і почала цілувати. Із кожним цілунком краплі крові на пальцях зникали, але варто було волошці відняти губи, як кров на перстах скрипаля з’являлась знову.
— Коли я відійду у свій світ, — сказала вибачаючись, кров зникне назавжди з його пальців, а натомість зазвучить музика.
Потім циганка оглянулась і пошепки сказала мамці:
— Його кров… кров на його пальцях — це мій великий гріх! Величезний і неспасенний гріх!
— Бабко, встаньте, вам тяжко на камені сидіти, — простягнули мамка руку циганці.
— Ти свята людина, — підняла застережливо палець стара волошка і глянула знов на скрипаля. — Він сотні літ блукав, страждаючи, світом, а тобі було суджено утамувати його біль і дати спокій душі його. На картині. І я так само, як і він, багато сотень літ блудитиму світами, — продовжувала далі. — Нас засудили до вічного блукання.
Ми мали сотні літ ходити одне поруч одного, але завжди оминатися. Спокій до наших душ мав прийти тільки тоді, коли зустрінемось. І, дякуючи тобі, добра жінко, ми зустрілись у цьому місті, — стара знову ніжно поглянула на свого скрипаля.
Далі циганка піднялась і стала на коліна перед картиною «Вечірня пісня матері». Погладила висохлою долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.
— А я би назвала цю картину не так, — усміхнулась загадково.
— А як? — поцікавилась мамка.
— Я би цю картину нарекла «Пісня на материнській мові».
— Можливо, — згодилась мамка, — я подумаю.
— А хочеш, дитино, я заспіваю тобі нашу давню-давню співанку на моїй материнській бесіді волохів про материнську мову?..