Божіньку солоденький, так мені стало добре, што аж захотілося вп’ять замуж. Кума Гітлєрка, як увіділа, што лиця в мене зачервоніли, як помідори, то й собі каже:
— Майрьо, а ви би не продали тепер мені погар свого винця — вертаю вам ваш рубель.
— Прошу, золотенька, кому-кому, а вам од чистого серця, — кажу, наливаючи Гітлєрці. Но і знамо — кумі тоже дала закусити дарабчик пикниці.
Гітлєрка вшмарила собі погарище, і нараз очі їй засвітилися, як варошські світлофори, ніс почервонів, як бантик на грудях старої большевички. А лиця стали такими нєжними і добрими, як у слідчого, най ся не приказує.
Я не могла пережити цього щастя і нараз уповіла:
— Беріть лем, кумочко, назад рубель і налийте мені іще один стаканчик свого вина.
— О, кедвешна, із дорогою душою! — схопилася, як сідниця із розпеченої плити, Гітлєрка. — Бітте шон і тешік порончолні — пийте, кумочко, во здравіє.
І на сесь раз до погара вина кума додала кусок гурки.
Но, але і я тоже болото писком не орала — коли Гітлєрка очередний раз куповала вино од мене, сунула їй у зуби цілоє свинськоє ребро. І туйки підходить до нас якийсь умитий челядник і каже мені:
— Налийте, будьте добрі, нийно, мені погар вина.
— Ідеш ти, плянтьо, до фрасової каріки! — гиркнула я.
— Тітко, не бійтеся, я плачу красні гроші, — почав той говгір сунути мені цілу десятку.
— Я не за гроші боюся, — кажу я красному чоловікові. — Я боюся, што туйки дораз нам з кумою уже нішто буде пити. А пак чим грітися будеме на такому морозі?
Челядник із великим жальом відійшов від нас, а я вп’ять сунула Гітлєрці рубель. А та — мені погар. А пак я їй погар, а Гітлєрка мені рубель. І так тим єдинственним рублем дуже файно торгуєме.
Знаєте, по якомусь часі кров нам у жилах зафунгувала, мислі в голові зафурчали, а в грудях стало так гарячелюбимо, як котам на мартовській шпацірці. І од сьої радості, як заспіваєме на вшиток базар «Ой, Марічко, чічері, чічері…» А далше схопили єдна другу за руки і вдарили ногами шіді-ріді-дана. Тутки підбігає до нас якась дуже повна паніка — точно велика начальниця, бо прокурена, як буджений шовдар, і пахне перегаром, як хімічна зброя. І як заверещить на нас грізним варошським голосом:
— Перестаньте безобразнічать, старухі, а то я щас міліцію позову!
— А для чого, паніко, кликати міліцію? Ми вже і так всьо випили, так што сирохманам-міліціштам вже нішто пити, — заспокоюю я.
І помаленьку зібралися додому. Ішли змучені, нароблені, перемерзлі, але дуже щасливі. І як не радуватися, за єден рубель напилися, наїлися, натанцювалися, наспівалися. І майголовнішоє — тот рубель цілісіньким принесли додому!»
Фіскарошка вмовкає і з такою погордою дивиться на Соломона і принцесу Едінбурзьку, ніби із власної ласки дарувала великодушно обом щонайменше по величезному маєтку і на літ зо двадцять подовжила їм життя.
— Но ти в мене, Марько, не жона, а ласка Божа, і розумна, як два австрійські цісарі, — мовить дід Соломон, дивлячись закохано на свою годувальницю.
— А…а…а, свахо, та хто із вашими мозгами може мірятися, — каже принцеса Едінбурзька, перемотуючи онучі, що вилізли із дірявих гумових калош. — Коби нам та вашу голову, то амеріцький презідент мав би за честь до нас кумоватися.
Слова принцеси медом потекли по Фіскарошчиній душі, і вся вона аж спалахнула червоною хризантемою.