Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника, що на цей раз усі звізди небесні заспівали не тільки в очах моїх, а й у голові.
— А в мене такі нерви сіли, што піднявся з постели, вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати, — продовжували плести шалениці мій нянько.
Але що вже найбезглуздіше — нянькові повірили.
— Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопатити собі ніч, — примирливо мовив котрийсь із нічних сторожів.
— Та я би до рана згорів від ганьби! — луснули кулаком себе по чолу нянько.
— Но, а малого смолоша для чого брав із собою? — все ще з недовірою запитав Гебельс.
— Як для чого? — щиро здивувалися нянько. — Най покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.
Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити мені чергового запотиличника.
— Видите, товаришу партійний секретарю, іще не перевелися в нас порядні ґазди, — задоволено промовив головний бухгалтер на прізвисько Рахувниця.
— Но добрі, добрі… Неси кендерицю на місце, де їй і положено. А завтра скажеш ланковому, авби записав тобі ті кілограми у трудодень.
Нянько все дуже уважно вислухали задніми вухами, попрощалися із стражами колгозного добра і повернули ніби знову в поле. Пройшли зо дві сотні метрів, а далі сторожко, як заєць, залягли в кукурудзі. А коли впевнилися, що все упокоїлось, звалили мішище на плечі, розвернулися і поскакали, як кенгуру, через ярки додому.
Не повірите, але вдома нянько повелися зі мною дуже мирно — не копали, як м’яч, не крутили вуха, як ослові, не скубли, як гуску, не гонилися із прутом, як за скаженим мацуром. Вони затягли в сіни мішок із кукурудзою, кинули ним на глиняну долівку і, присівши на поріг, ледь не плачучи, приреченим голосом мовили:
— Мамко мої рідні, сесе не дитина… Сесе… сесе неправедна сила.
— Е-е-е, сину, дай собі спокій — дитина як дитина… Ти просто не видиш — є в ньому і много людяности, жалости, — відказала йому баба Фіскарошка.
— Так, так, — затакали нянько. — Він точно жалосливий, як той злодій, што вбив матір і отця, а на суді плакав, же би його помилували, бо він круглий сирота.
— А ти плюнь і не бери його більше нікуди із собою, — порадила, сердячись, Фіскарошка.
— А я… я… я його більше нигда і не візьму, — підняли, капітулюючи, догори руки нянько. — Бо на мою веру, якшто би Богонько указав нам пряму дорогу до раю, то сесь збийвіч точно би вмудрився завести всю нашу фамилію прямо в пекло огненне.
— Слухай, цуцлику повчанський, чи пам’ятаєш, як ти мене п’яний учора обзивав усіляко? — питає, спопеляючи нищівним поглядом Соломона, баба Фіскарошка.
— Якшто був п’яний, то, видати, був дурний, — миролюбиво відповідає Соломон, зручно вмощуючись біля печі.
— Дурний? — аж захлинулася злістю Фіскарошка. — Якшто був дурний, то чого не скочив топитися у колодязь?
— О, золота Марько, то я вже не настільки дурний, авби топитися у студеній воді. Ти знаєш, што мене й без того ревматизм мучить, а так ще міг більше простудитися. То мали би’сьте потому мороку хоронити простуженого чоловіка, та ще й з великою температурою.
— Но та тогди треба було повіситися, — їдко просичала Фіскарошка.