— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитися з мотикою і за Соломона. — Вставайте! Доки думаєте дрихнути?
— Митьку, ти не кричи так на дідика, — зласкавилася баба. — Він тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?
— Но та тогди, давайте, викоплемо йому в саду яму, то най там і спить.
— А чому в ямі?
— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.
Дід потихеньку встав із свого трону з-під печі і, вмовляючись, мовив сам же до себе:
— Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.
Далі підійшов до вікна і, щось думаючи своє, сказав:
— Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправое. Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.
Фіскарошка й собі кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.
— Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што — рівня тобі, пас свині з тобою? — розгнівалася.
Коли пан Фийса навідувався до нас, з ним заходила вся позитивна і негативна енергетика. Ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися від страху кури, перелякано кричали в сінях відра — весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.
Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше кишенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його щойно відкопали з могили, — весь ніби висічений із каламутного льоду.
— Марько, ваш Сталін — сатана? — запитав тихо, навіть не привітавшись.
— Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами — про што ви кажете, — ледь не захлинулася з несподіванки баба.
— Ваш Сталін, Марько, — сатана. Сатана, світом человічеським ще не знана, — вже твердо сказав пан Фийса і безсило опустився біля дверей на долівку.
— Хрест на мені, хрест на тобі. Свят… свят! — почали баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. — Ви не боїтесь таке страшне говорити? Маєте гріх неспасенний — таке про вождя, про отця нашого таке говорити.
— То не я казав. То говорив дорогий Микита Хрущов. Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду має, — луснув п’ястуком об одвірок Фийса.
Баба схопилася за голову, присіла на ослінчик і мала такий вигляд, ніби небеса впали водномить перед нею і розлетілися на друзки.
— Вшиток світ говорить, як праведник Микита Хрущов сими днями вивів на чисту воду злодія й убивцю Сталіна, — продовжував Фийса. — Я своїми вухами нині слухав по радійови з Лондіна. Там таке, Марько, говорилося, таке говорилося про злодіянія сатани Сталіна.
Тут пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.
— Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани — лем би не було войни, — висунувся, як ховрах із нори, дід Соломон. — Ви ліпше уповіште, ци ви знали, як большевики паскудно називали палиньку?..