— Істину кажу — то є тверда наша файта! Буде з нього або великий злодій, або міністер.
І пішла собі по роботі. А я тим часом все глибше осягав і проникав у світ, у який щойно звалився.
Ось я лежу під виноградним кущем. Для мене, крихітного, він видається велетенським деревом. А на тім дереві печальними осінніми ліхтарями звисають стомлені грона. Пронизані сонцем ягоди грають на кетягах бурштином і світяться такою добротою й ласкою, як очі небесних ангелів. А ось трохи ліворуч — величезне зелене небо, густо встелене пахучими сонцями. Це айва припарадилась щокатими плодами, збираючись на весілля осені. А їй, молодій дівці-відданиці, зіперлась на плече стомлена від рясноти старенька бабуся-яблуня. Можливо, ці джонотани, що велетенськими червоними бджолами густо обліпили згорблену постать дерева, — останні діточки бабусі-яблуні. Тому старенька з якимись острахом і любов’ю пильнує за кожним своїм плодом-дитятком, щоб випадково не виронити його з рук.
А внизу, за деревами і плантаціями, розляглася аж лінива од ситості долина. По її зеленій щоці голубою сльозою повзе і повзе вічно якась усміхнена у своїй самотності Латориця-ріка. На її лівому березі, на невеличкій горі, немов велетенський коровай на селянському столі, знімається і пишніє Мукачівський замок. Я роззираюся, оглядаюся, намагаюся все це увібрати у свідомість і весь час чую над собою чиєсь дуже обережне дихання. Піднімаю з-під виноградних грозен очі і застигаю з роззявленим ротом — наді мною ніжно нахилилась наша ласкава мамка — гора Ловачка.
— Слава Йсусу Христу, я вже туйки, — вітаюся із горою.
Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом показує вверх. Я дивлюся в небеса і бачу, як над мам-кою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом відділився од гурту, розправив крила і плавно опустився біля мене.
— Це твій ангел-хранитель, — сказала мені добра гора Ловачка.
Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене по чолу, і я, змирившись із цим світом, умиротворено заснув.
А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батьками обрали барона Калошню, який спровокував моє десантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну сестру Юльчу Кемакову на прізвисько герцогиня Едінбурзька. Як це завжди водилось у нашому роді, хитрі Данки хотіли однією палицею влупити по головах двох дурнів — охрестити мене і щільніше наблизити одне до одного барона і герцогиню: вони вже кілька років пробивались амурними стрілами, а до весілля не доходило. На думку кебетових Данків, моя поява на світ і священнодійство хрещення мали розбудити в серцях підтоптаних любовників хвилюючі емоції. Барон і герцогиня, мислили мої родаки, мають, ледь не кинувши мене посеред дороги, бігти до церкви вінчатися. Не відаю, яку гаму почувань і емоцій збудив я в серцях хрещених нянька й мамки, але задум гукануватих Данків втілився у життя — барон і герцогиня таки кинули мене посеред дороги. А було це так…
Несучи мене після хрещення додому, барон Калошня і герцогиня Едінбурзька, звісно, не могли проминути корчму Пітя Жидика. Після церковного освячення, за традицією, мусило йти і світське хрещення.
Барон замовив собі й герцогині горілки і пива. А мене, щоб не заважав чаркуватися і чаруватися, поклали на стіл у прибудові корчми. Випили за мене, потім — за мамку, за нянька. І тут барон висловив мрію, чи не обзавестися найближчим часом вже і їм з герцогинею таким потятком, як я.
Але не дурний казав: бабі на язик краплю горілки — і полетіли у голові всі стрілки. Почувши про мрію Калошні, герцогиня, аж підскочивши, ляпнула: «Та нам, Ілечку, і не треба довго чекати. У мене скоро буде…». І поплескала себе по ледь округлому черевку. Барон отетеріло подивився на герцогиню і просичав:
— Я тобі не клепав!
— Та то не ти, Ілечку, — знову ляпнула шалена герцогиня. — То мене в Лавках…
І тут, збагнувши, якого дурного гороху намолотила, герцогиня розревілася. Плачучи і каючись, пані Едінбурзька розповіла жахливу історію про те, яку наругу над нею вчинила нечиста сила.
Виявилося, кілька місяців тому герцогиня з матір’ю зібралися на весілля до стрийка Штефана. Але по дорозі мамку дуже вже скрутило… Отож герцогиня мусила йти сама.
— Як, у Лавки сама! — заричав барон. — Там же єдні жівани і курваші!
— А мамка мені дали пищалку, — безвинно мовила Едінбурзька. — Вони сказали: «Кедь, Юльчо, хтось над тобою буде збиткуватись, ти лем свисти у пищалку».
— Я так і знав! — сплеснув руками Калошня.
Коротше, за словами герцогині Едінбурзької: «Коли весілля закінчилося, всіх дружок поклали спати в кухню. Я штось довго ся вертіла, вертіла і раз лем виджу — через вікно лізе штось дуже лохматоє і страшноє. встановилося коло мене. Я нараз хотіла запищати, айбо, думаю, дівок побуджу. А нечисть почала мене мацати. Я — шусть рукою, а в нього, най ся не приказує таке корінище… Я так ся напудила, що зомліла. Коли прийшла до тямки, страшилище вовсю мною теліпало. Но я, знамо, зчинилася, што сплю, нич не чую, бо не знала, які мислі у страшилища в голові. Думаю собі лем єдно: «Но райбай, так райбай, авбись яйця стратив». І чинюся, што далі сплю.
— Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку давали? — репетував барон.
— Но коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі перепудилися, — сказала герцогиня.