— Тпру-у-у! — потягнув няньо на себе віжки. — А ти, соломонівський гатьоше, што би хотів?
Я незмигно подивився нянькові у вічі й твердо сказав:
— А ми завернемо додому, ці яблука висиплеме в комору, а наші гнилиці насиплеме міліціштові…
Няньо, наче причумлений, підтакнув головою, покірно розвернув серед дороги коней, і ми спрямували додому.
Наступного дня Гербіцид з піднесенням подзвонив начальнику міліції і запитав, чи доставлений вантаж і яке вражіння…
— Твої яблокі, дорогой, глотать би только жопой, — цьвіркнув крізь зуби сердито начальник міліції. — Ти у меня, єдрі твою качалку, так попляшеш за етот троянскій подарочек, что вместо волос у тебя на башке зуби будут проізростать…
— Но, Симку, спадьте на Бога! Тим мацкалям нічим не вгодиш, — забідкався Гербіцид, зустрівши батька. — Такі яблука лем у Єрусалимі на Великдень святити, а мацкалиско казав, жеби я їх гузицею їв…
— Так… так… Маєте правду, пане голово… — сполотнів сигіняшний нянько, відчуваючи, як зо страху в нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.
З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний, не може збагнути, за що йому така кара, — він так і не дізнався про нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно молиться і б’є поклони. А ночами не спить, крехче, тяжко зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне під воротами «чорний ворон».
Якимось дивом маленькі іскорки просвітління і зацікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою революцією, чи, точніше, великим стихійним лихом, від якого потерпали всі. Подібне трапилося і того дня, коли на уроці біології… От бачите, ще й тепер: тільки згадав про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім туманом і нічого не можу згадати…
Так ось, того дня на уроці біології пан Фийса розповідав про походження людини. Звісно, я був вельми далеко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи до курника нанашкулі Гітлєрки, а заодно проробляв плани, як видурити десять рублів від діда Наполійона. І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову залетіла та рідкісна іскра просвітління й зацікавлення наукою. Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що людина походить від мавпи. І хоч я виховувався в сім’ї побожній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило мене. Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку. І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя піднесена рука була у класі такою епохальною подією, що пан Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.
— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не приказує, теж пішов від мальфи? — запитав нелукаво, по-сусідськи я, спрямувавши палець на портрет.
Клас коротко гримнув сміхом і занімів. Пан Фийса безпорадно оглядався навкруги й, наче над прірвою, шукав якоїсь опори. Обличчя якусь мить розпливалося в дурнуватій посмішці, відтак враз скам’яніло, наче пану вчителю водномить увігнали в сідницю розпечену залізяку. Тим часом клас крадькома пас очима Маню Крумплянку — доньку колгозного партійного секретаря, любовно прозваного в селі криволабим Гебельсом. Маня в нас виконувала функцію такого собі шкільного осередку комітету держбезпеки.
Мовлене мною, видно, ошелешило й її, бо сиділа, надувши, як польова жаба, щоки, і, наче білка з дупла, тільки блискала маленькими очицями-гудзиками: блись-блись, блись-блись…
— Сесе єсть ідеологічеськая діверсія! — винесла врешті-решт своє рішення Маня.
Учитель ще більше сполотнів, а мені — що зайцеві стоп-сигнал. Збитошно реготнув і взявся крутити кульку, аби при нагоді стрельнути Мані в потилицю.
— Ти що собі дозволяєш, злодію короставий? — нарешті, задихаючись, видавив із себе пан Фийса.
— Не прозивайтеся, — образився я і тут же офіційно попередив: ще раз обізвете — вікна вам повибиваю, а пса втоплю в колодязі…
— Як ти міг таке про дорогого вождя… вождя всіх пригноблених… вождя пролейтаріату, — кричав, не звертаючи увагу на мою погрозу, пан Фийса. І весь цей час шукав краплину співчуття у погляді Мані-безпекашки. Але я ще більше підлив масла у вогонь.
— А шо-о-о… Ленін — чорт рогатий! — почав щиро обурюватись я. — Якщо-о-о, кажете, што вшиткі люди проізошли від мальфів, то што — Ленін від кобили?
Це, очевидно, було вже надто. Я помітив, як мої ровесники принишкли, як горобці за мить до урагану. Маня ж оговталася нарешті, випрямила плечі, підняла голову, очі повісила на стелю й цвіла радісно, як божа ружа. Бідний пан Фийса був геть знищений: притьмом здрібнів, покрився бордовими плямами і тремтів, наче підключений до розетки.
— О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. — Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь покарав тобою? — тут учитель мало не заплакав. — Ану ж марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше…