Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала совєтська власть моїй бабі: немилосердно матюкатися і пекти колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рідних, близьких і знайомих. А ще після Фіскарошчиного п’ятнадцятиденного «курорту» в діда Соломона з’явився афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя спитися раньше строку і достати білу горячку по повному».
…Отож дід Соломон і дістав тепер замість півдеци самогонки — свата Наполійона під ніс в образі бабиної дулі. Він ще довго пихтить, як мокрі дрова у печі, а потім, не придумавши нічого мудрішого, мовить:
— От прийдемо ми, Марько, ниськи до Микули на гостину, а я тебе там і не вгощу, і силувати не буду!
— Ой, так я, Мішку, настрахалася, як кобила, коли воза переверне, — у відповідь баба.
Тим часом на дворі починає все більше розвиднятися.
Кожен ранок у нашому сімействі нагадує останні години Помпеї або початок нового дня на Ноєвому ковчезі — все навкруги немилосердно верещить, мукає, гавкає, мнявкає, брязкотить, хрюкає, грюкає, квилить… матюкається і б’ється.
— Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня забити! — йойкає тітка Маргарита, тікаючи з комори від вуйка Василя на прізвисько Черчіль.
— Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! — вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита ховається за спиною баби, встигає її ще смачно погостити чоботом по хребту.
— Що ся, діти, стало? — застеляє баба тітку Маргариту.
— Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя підробила ключ до мого сундучка і вночі з’їла всю солонину! — ледь не плаче вуйко і, доки баба схиляється, вмудряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.
Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона, і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора вкрав у неї півлітрову банку маринованих оселедців… і з’їв, навіть не подавившись.
На східцях хати гірко заливається сльозами молодша тітка Єлизавета: якась нечиста сила в неї вночі теж з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром, а також вкрала два карбованці.
У цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур Шоні, зачеплює відро із свіжим молоком, і по земляній долівці ніжно стелиться біле шумовиння. Мацур, перелякавшись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються в горшки з їжею. Далі зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї.
Ось приблизно такі ідилічні сімейні картини щоранку відбуваються в нашому обійсті. До повного щастя тут не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку, починаючи із півночі, в цей час уже здійснили кілька партизанських рейдів на колгозну територію — за виноградом, картоплею і кукурудзою.
Безперечно, найсвітліше в цій ранковій ідилії — я. Лежу, скоцюрбившись невинно в ліжку, янгольськими очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветині бутерброд та гроші — то все справа моїх рук. І вчинено все так талановито, що нікому й на гадку не спаде звинувачувати бідну дитину.
По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає, хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється, розлітається по ділах праведних і грішних, баба підходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці і мовить:
— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину в Лавки до Микули.
Хоч і прокинувся вже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:
— Вічно ви з тими гостинами. Надоїло!
А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали».
— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. — Жити із цією старою трінькашкою надоїло.
— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, — прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями в намулі мочили.